Військовий капелан УГКЦ серед Народних героїв України

Отець Тарас Коцюба – військовий капелан УГКЦ – визнаний Народним героєм України. Отець упевнений, що присутність священика під час бойових дій відіграє дуже важливу роль

На 16-й церемонії вручення орденів «Народний Герой України» одним серед двадцяти двох нагороджених став священик Української Греко-Католицької Церкви протоієрей Тарас Коцюба. Ця недержавна нагорода є відзнакою та визнанням українського народу. За видатні заслуги та вагомий внесок в оборону незалежності України її вручають військовослужбовцям, волонтерам, медикам, журналістам та капеланам. Отець Тарас розповів про свій шлях до священства та поїздки в зону АТО.

— На початку 90-х років, коли УГКЦ виходила з підпілля, численні національно-патріотичні рухи активізували свою діяльність, згуртовуючи навколо себе молодь. Я тоді вступив у лави СНУМу (Спілка незалежної української молоді). Ми старалися дбати не лише про відродження національної ідеї, але також пам’ятали про духовне життя. Часто відвідували богослужіння, які проводили священики з підпілля, їздили на перепоховання воїнів УПА, січових стрільців, організовували різні акції, спрямовані на висвітлення правдивої історії поневолення і нищення комуністичним режимом українського народу. Саме тоді в мене зародилося бажання стати священиком, — розповідає отець Тарас.

Після двох років навчання у Львівській духовній семінарії Св. Духа 1992 року його, як і багатьох інших молодих семінаристів, направили на студію до Італії. 2000 року Тарас Коцюба повернувся в Україну, одружився, а 2002 року прийняв з рук блаженної пам’яті владики Юліяна Вороновського священицький сан.

З військовослужбовцями доля його звела ще до проведення антитерористичної операції.

— Після Революції гідності я разом з іншими священнослужителями поїхав на кордон із Кримом, де вперше зустрівся з воїнами 30-ї бригади. Саме офіцери 1-го батальйону «30-ки» відкрили мені очі на реальність життя військових у польових умовах. Оскільки я не служив строкову, вони мене вчили азів військової служби: як потрібно правильно носити форму, поводитися з технікою, основним правилам техніки безпеки тощо. Для мене це все було новим досвідом. За це я безмежно вдячний їм, бо саме ці знання згодом допомогли мені впевнено почуватись уже у бойових умовах, приймати правильні рішення в екстремальних ситуаціях і неодноразово рятували життя, — розповідає отець Тарас.

У липні 2014 року о. Тарас Коцюба вперше виїхав у зону АТО, де провів 6 ротацій, тобто понад 300 днів. Побував у різних районах бойових дій.

— Військові звертаються до капеланів з багатьма проблемами. Дуже часто хлопці приходять не на сповідь, а просто поспілкуватися. І ці моменти були наче криком душі, вони супроводжувалися емоційними зривами, сльозами. Дуже важливо тоді почути їх і підтримати. Згодом після таких розмов багато військових приходили вже на сповідь, приступали до таїнства св. Євхаристії, — говорить священнослужитель.

На думку отця Тараса, роль військового священика (капелана) полягає в тому, щоб бути поруч, підтримувати хлопців у тяжкі хвилини, нести для них слово Боже. На жаль, навіть на передовій не всі військовослужбовці готові зустрітися зі священиком, подекуди сприймаючи його лише як психолога, спонсора чи волонтера.

На війні, мабуть, кожен переосмислює цінності. Змінюється відношення до земного життя, тут пізнається важливість відчуття підтримки побратимів, рідних, друзів, а головне — саме на полі бою в багатьох народжується розуміння важливості своєї місії захисника рідної землі.

— Одного разу під Дебальцевим комбат сказав мені таке: «Отче, сьогодні я вас прошу — не виїжджайте нікуди, будьте з нами». Спочатку я думав, що це задля безпеки, але пізніше мені пояснили: «Хлопці дивляться на вас і думають, що коли ви виїжджаєте, то це перед оточенням чи якоюсь іншою небезпекою, а коли ви з нами — то ми почуваємося впевненіше». Тож навіть пасивна присутність священика під час бойових дій відіграє дуже важливу роль, — вважає отець Тарас.

Мене часто просять навести приклади якогось дива чи надзвичайних ситуацій, які довелося пережити, — продовжує отець Тарас. Їх було чимало. Коли ми знову зустрічаємося, мені аж перехоплює подих від міцних обіймів наших воїнів, а очі наповнюються сльозами від простих їхніх слів: «Дякую, що були поруч». Коли хлопці витягають з-під одежі свій хрестик і кажуть: «А пам’ятаєте, це той хрестик, який ви мені тоді дали, і він врятував мені життя», я відповідаю: «Це не хрестик, це Бог зберіг тобі життя, бо він тебе любить». Оце і є справжнє диво, адже віра рятує людину.

Джерело: Народна армія