Відбулася Інтернет-конференція “Священик і сучасність” за участі о. Андрія Зелінського

Чужого болю не буває. Боротьба із духовним сепаратизмом має починатися із себе, тобто не бути байдужим до ближнього свого. До таких дій закликав Андрій Зелінський, військовий капелан, священик УГКЦ.

Він також переконаний, що “сучасний” священик має добре розуміти мову своїх сучасників, тривоги та сподівання людини сьогодення. Не бути “над”, а завжди “поруч”.

Публікуємо розшифровку Інтернет-конференції о. Андрія з читачами Главкому, яка відбулася 5 квітня 2016 року в прес-центрі ІА “Главком”.

Бандерівець: панотче, добрий день! Що робити із духовним сепаратизмом? як жити з такими людьми поряд?

Андрій Зелінський: Із “духовним сепаратизмом” слід боротися не “поряд”, а в собі! Під таким соціальним феноменом розумію творення своєї індивідуальної особистісної дійсності з метою втекти від “чужого” болю. Біль у світі людини не може бути чужим. Сьогодні ми живемо в суспільстві, в якому багато страждань, зранень, тривог і журби. І тільки наша спільна віра у всеперемагаючу силу любові може дозволити нам змінити нашу країну на простір свободи та гідності. СПІЛЬНА!!! Самотужки важко подолати особистий біль, але спільно ми можемо зробити стільки добра! Як кажуть мудрі люди: я можу зробити те, чого не можеш ти; ти можеш зробити те, чого не можу я; разом ми можемо зробити щось прекрасне для світу! Байдужість безжалісно вбиває. Тільки любов – щира, щедра, жертовна відповідальність один за одного – може створити для нас майбутнє!!! Тому боротьба з “духовним сепаратизмом” – це боротьба за творчу небайдужість, а відтак – за власну людську гідність.

Олена Семенівна: Вітаю. На ваш погляд, панотче, чи повинна сьогодні церква еволюціонувати? Яким шляхом йти, щоб не вийти на тупіковий шлях еволюції?

Андрій Зелінський: Завдання Церкви – зробити доступною для всіх народів усіх часів Добру Новину, яку сповістив світу Христос: ти – в цьому світі не просто так, не даремно, ти безумовно та безмежно люблений(а) і можеш по-справжньому любити! Найважче людині, мабуть, повірити у свою гідність, тому й намагається вона невтомно компенсувати оцю прогалину власної свідомості додатковою жорстокістю як у царині міжособистісних, так і суспільних відносин. Господь, за християнським віровченням, – запорука нашої свободи. Церква актуалізує, робить постійно доступним месидж Божої любові, проголошений Ісусом із Назарету, до кожної людини. Це – не складна соціальна структура з «людей у чорному» та додатковою аудиторією, а народ Божий, який подорожує до своєї остаточної мети, намагаючись перетворити соціальну дійсність у вимір реальної присутності миру, радості, добра. Саме тому Церква завжди має йти поруч із людиною, розмовляти її мовою, проголошувати істину категоріями, їй зрозумілими.

Всеволод: Як ви розумієте поняття сучасний священник? І чи вписується церква в цифрову сучасність? Дякую.

Андрій Зелінський: Священик, у християнському розуміння, в першу чергу – служитель таїнства Божої присутності в світі людини. Його основне завдання – донести до кожної людини свого часу та культурного контексту те, що Господь захотів відкрити людству, аби людина могла бути справді щасливою. “Сучасний священик”, відтак, має добре розуміти мову своїх сучасників, тривоги та сподівання людини сьогодення. Не бути “над”, а завжди “поруч”. Одним із найбільших викликів для сучасної людини стала ідея про те, що людина сама творить дійсність і визначає у ній істину. Як результат – невпинні конфлікти та боротьба за реалізацію індивідуальних та корпоративних інтересів. Священик має бути свідком Істини у сконструйованій людиною соціальній дійсності. Сучасний священик, як на мене, має бути смиренним і вірним свідком великого таїнства Божої присутності у світі людини.

Читач: нещодавно Любомиру Гузару в одному з інтерв’ю поставили таке запитання : “Якщо людина під впливом пропаганди йде на війну, схвалює порушення прав і закону, вірить телевізору, а не рідним людям – чи вважається це гріхом?” Хочеться почути і вашу думку.

Андрій Зелінський: Гріхом називаємо добровільне та свідоме порушення людиною Божого Закону. Саме тому ступінь моральної відповідальності визначається рівнем свободи та свідомості при прийнятті рішень. У нашому світі, навіть в Горлівці та в Алчевську, є завжди доступ до більш як одного джерела інформації. Відтак, людина, яка незаконно бере в руки зброю й стріляє по інших, «захищаючи» когось від якихось вигаданих загроз і страхів, таки несе відповідальність за свої рішення та за свої вчинки. Роль Церкви, в такому випадку, власне б й мала полягати в тім, аби допомогти людині відшукати Істину, яка визволяє, а не використовувати людину для досягнення певних політичних цілей. Людини не можна інструменталізувати! Тому часто повторюю, що першими жертвами русскомірскої ідеології стали люди, які незаконно взяли в руки зброю й почали убивати. На щастя, повернутися ніколи не пізно. Можливість скласти зброю для членів незаконних збройних формувань залишається, як і моральний обов’язок це зробити. Саме це й повинна проповідувати церква, яка «за мир».

переселенець: добрий день. дякую виданню, що завжди дають можливість поспілкуватися з цікавими людьми. охоче слідкую за анонсами чат-конференцій 🙂

так от моє запитання до пана отця полягає у наступному: не секрет, що переселенці з Криму чи Донбасу на собі відчувають дискримінацію як з боку держави але ми до цього були готові, бо держава не бачить людини!, а й тих мешканців, з якими ми , переселенці, живемо!

якщо ти з ДОнбасу, то апріорі ти мудак вибачте, який кликав “русскій мір”. я не кликав, і вдячний всім тим, хто мені допомагав обжитися на новому місці. але , на жаль, такі факти упередженості є.

як нам всім знайти спільну мову, і як перестати один на одного чіпляти ярлики, як уникнути “всіх під один гребінець”??? Дякую і даруйте за довге запитання… наболіло…

Андрій Зелінський: Сьогодні, як ніколи, наше суспільство потребує співчуття та діяльної емпатії. Людське горе ніколи не може бути чужим. Христос наказує своїм послідовникам голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого одягнути, а подорожнього в дім прийняти. Саме питання захисту людини-громадянина, її прав і гідності, мають бути в центрі політичних дебатів. На жаль, громадянин України сьогодні найменш захищений в нашій державі. Такий захист потребує спільної солідарної волі. Байдужість таки вбиває! А нам з вами сьогодні потрібно озброїтись творчою відповідальністю за наше спільне майбутнє й невтомно рухатися вперед, творити середовища, де проблеми вимушених переселенців стануть не лише предметом дискусій, а й середовищем формування відповідних рішень. Держава лише тоді виконує свої функції, коли кожен громадянин відчуває себе захищеним. А підставляти плече тому, хто потребує допомоги, – прямий обов’язок кожного християнина.

Масон: як ви гадаєте, чи може поєднуватися поняття священник і моральний авторитет у сучасному суспільстві? Чому і як? дякую за відповідь!

Андрій Зелінський: Я не вірю в авторитети в світі людини. Я знаю людину. І вірю в Бога, який невтомно бореться за її щастя. Християнська досконалість – і для священика також – це не відсутність помилок, це любов, яка дозволяє невтомно підніматися й рухатися вперед, попри все, бо вірить у ту ж нездоланність Божої любові! Вірю в авторитет любові! Особливо сьогодні. Завдання священика допомогти людині відчути себе безумовно любленою та здатною по-справжньому любити. Адже кожна війна – від чиєїсь недолюбленості…

Володимир: В армії поширена так звана “дедовщина”, як з нею боротися, що ви робите для солдатів над якими знущаються їхні “товариші по службі”?

Андрій Зелінський: Не погоджуюсь, що дідовщина сьогодні поширена в українській армії. Була. Майже минула. Інколи йдеться про міжособистісні конфлікти, про проблеми виховання, психології та спілкування. Такі труднощі характерні для будь-якого людського колективу, що функціонує на засадах субординації. Як душпастир, у таких випадках, вбачаю своє завдання у налагодженні процесу комунікацій, у забезпеченні поваги до гідності кожного. Часто єдиним ефективним у таких випадках механізмом є особиста бесіда з військовослужбовцями. Системної та поширеної проблеми з нестатутними відносинами (дідовщиною) в ЗСУ я особисто сьогодні не спостерігаю. Але дуже погоджуюсь, що мусимо боротися за життя та гідність кожного солдата.

Розумовський: Добрий вечір. Чи стала сьогодні людина ближча до церкви? Чому?

Андрій Зелінський: Сьогодні ми навчились говорити не лише про справи “важливі”, але й про справи “важливіші”. Після Революції гідності та впродовж цілого часу військового протистояння ми почали шукати відповіді на дуже непрості питання. Інколи нам вдається знаходити відповіді. Дехто знаходить їх у Церкві. У контексті нашого українського сьогодення можемо говорити про радикальну переоцінку життєво важливих цінностей, зокрема, коли йдеться про людей, які побували на війні й дивились в очі самій смерті. Там частіше шукають зустрічі з Богом. Або про тих, чиє життя цілковито змінилося в наслідок згаданих подій. У всіх цих подіях Церква намагалася бути поруч зі своїми вірними, вірно служити їм навіть на передовій – підтримувати, підбадьорювати, надихати, дарувати ліки для духовного зцілення. Як на мене, сьогодні таки відбувається серйозне зрушення в напрямку налагодження ближчих стосунків сучасного українця та Церкви в Україні.

Ігор: На вашу думку як священника який практично відчуває життя військове і мирне на сьогоднішній час ,що є реальне життя.І що правильно вбити ворога чи допомогти не загинути ближньому??? Дякую.

Андрій Зелінський: Реальність – це там, де людина може жити й розвиватися, творити й надихати, відчувати себе любленою та любити. Війна – це радикальна деструкція людської дійсності. Вона цілиться в саму людяність. Але саме людяність – чисту, справжню – я зустрічав на передовій, в поглядах наших захисників. Там, на фронті, мені довелося зустріти багато прекрасних людей! Вони справжні. Бо люблять по-справжньому. Життя має зміст лише тоді, коли стає любов’ю – процесом трансформації, зцілення соціальної дійсності. Те, що відрізняє захисника від убивці, це – мотивація. Український солдат сьогодні на передовій зі зброєю в руках, аби життя тривало!!! Він там, бо любить своїх батьків і своїх дітей, свою родину та свою землю. А у всіх, хто незаконно взяв у руки зброю і почав війну проти миру та людяності, завжди є можливість і обов’язок її скласти.

Тетяна: Доброго ранку! з чого починається ваш день як священника, який живе у сучасному світі? У мене з філіжанки кави і фейсбуку… 🙂

Андрій Зелінський: Як і у кожного християнина, мій день розпочинається – як, зрештою, й закінчується – молитвою, роздумами над текстами Святого Писання. А потім, зазвичай, ранкова пробіжка столицею, коли є можливість. Життя – це рух, тому намагаюсь ніколи не зупинятися – ані фізично, ані духовно. А тоді вже філіжанка кави й фейсбук 🙂

ольга іванівна: панотче, чому українці так люблять плакатися на свою долю, негаразди, але мало хто готовий діяти? як побороти ось це бажання індульгувати?

Андрій Зелінський: У нас сьогодні два найважливіші фронти: перший – на сході країни, де зі зброєю в руках українець сьогодні відстоює своє право жити вільно та гідно й бути собою, а другий – це сфера виховання українця нової якості, здатного брати на себе відповідальність за свою родину та за свою країну. Україна – це ми!!! Якими будемо ми, такою буде й наша держава. Ми ж, на жаль, навчилися усю відповідальність покладати на якусь майже міфічно всемогутню владу, забуваючи, що навіть якість влади – це лише відображення якості суспільства. Ніхто за нас нашої домівки не збудує. Корупція, плагіат та незнання англійської мови серйозно гальмують розвиток науки та освіти в нашій державі. Сфера науки та освіти в Україні сьогодні потребує, як на мене, максимальної мобілізації народного ресурсу. Нам сьогодні дуже потрібна віра в себе! В іншому випадку, завтра не буде що захищати зі зброєю в руках…

Патріот: яких порад сьогодні від вас просять військовослужбовці, коли ви до них приїжджаєте на фронт? як часто ви туди їздите? спілкуєтеся тільки з тими, хто сповідує греко-католицьку віру?

Андрій Зелінський: Виїжджаю на фронт періодично. Від початку активної фази бойових дій. В середньому на місяць. Моє завдання там – забезпечити духовні потреби українського воїна, тому спілкуюсь з усіма, хто звертається. Найчастіше – це пошук змісту та емоційної підтримки. Віруючі військовослужбовці шукають духовної розради, Сповіді, тощо. Завдання капелана, не втомлююсь повторювати, – «бути поруч», дбати про велику святиню, доручену його турботі – духовний вимір особистості військовослужбовця.

Невіглас: якщо Бог любить людину, то чому він не попереджає воєн? Значить, він або не любить людину, як кажуть письменА, або його немає…

Андрій Зелінський: Бог любить, воює людина. Зловживаючи власною свободою. Відколи людина вперше пішла на війну, так ніколи й не повернулася. Конфлікт інтересів у світі людини – дійсність, здається, неминуча. Переможці диктують правила, переможені толерують переможців, доки не виникне нова можливість насиллям подолати насилля. І так упродовж тисячоліть історії людства. Війна не припиниться, доки не навчимося любити. Як Бог. Кожна війна із чиєїсь самотності. Вона не припиняється, навіть коли стихає зброя… Тільки любов здатна на перемогу. Людина не повернеться з війни, доки не навчиться любити… по-справжньому. Саме тому людина й потребує Бога…

Джерело: Главком