У цей день, 77 років тому, помер “парох Майданека”, свщмч. Омелян Ковч

Життя – це не автомагістраль, якою ми проносимося на величезній швидкості, прямуючи до окресленої мети. Хоч і не мінне поле, де кожен крок повинен бути виваженим та осмисленим. Воно є чимось середнім, де не уникнути сумнівів, але і без впевненості та внутрішнього стержня не вижити. 25 березня 1944 року у німецькому концтаборі Майданек помер громадський діяч, капелан УГА, патріот і греко-католицький священик Омелян Ковч. Перечитуючи його біографію, надзвичайно непросту й трагічну, розумієш, що стержень він мав! А з тим – і впевненість, що все робить вірно. Очевидно, саме це й додавало йому незламної волі та енергії, щоб у надскладних обставинах дарувати ближнім надію, служити їм та Богові до останнього. Епіграфом до життя о. Омеляна можуть бути слова кардинала Любомира Гузара: “Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу”.  

На межі світів

Омелян Ковч народився у 1884 році на Косівщині, у родині священика. Поміркована й спокійна, на той час, імперія Ґабсбургів, з якою українці-русини щойно навчилися вести діалог, відкривала перед юнаком широкі перспективи. Після екзаменів у Львові, він вивчав філософію й теологію у Римі. На священика Омеляна Ковча було висвячено у 1911 році єпископом Григорієм Хомишиним. Фактично це відбувалося у тій самій Австро-Угорщині, але сама держава, як і часи, були вже іншими. У 1912 році о. Омелян поїхав на терени сучасної Боснії, де опікувався емігрантами з Галичини й провадив душпастирську діяльність серед них, а через два роки розпочалась Перша світова війна.

У часі цих трагічних подій о. Омелян Ковч повернувся до Галичини, а в не менш складні 1919 – 1920 рр. він був польовим духівником Бережанського Коша Української Галицької Армії. Працював у польовій лічниці, опікувався фізичним та духовним станом військових. Сучасники пригадують його як енергійного й повного сил діяча, який не боявся навіть “гарячих точок”, а складнощі й небезпеку переносив із гумором. Таким чином, життя о. Омеляна Ковча – це і розповідь про те, як “довге ХІХ століття” переходило у трагічне ХХ століття, яким чином ці трансформації відбивалися на рівні однієї біографії.        

Просвіта і ревізія

У міжвоєнний період о. Омелян Ковч, як і багато інших його сучасників, отримали не зовсім ту державу, за яку боролися й яку очікували будувати. Врешті, отримали навіть зовсім не ту, яку їм обіцяли нормами міжнародного права й повоєнними договорами. З іншого боку, це жодним чином не давало права опускати руки. Так все й відбувалося. Після призначення парохом греко-католицького храму св. Миколая у Перемишлянах й настоятелем храму Собору Пресвятої Богородиці в с. Коросно біля Львова, о. Омелян розгорнув активну суспільно-корисну діяльність. Основні її напрямки: відновлення та реставрація храмів, оздоблення інтер’єрів святинь, благоустрій території, відновлення освітніх та культурних центрів, Народного Дому й будинків “Просвіти”, кооперативів, заснування театральних гуртків і робота хорів, залучення професійних кадрів і робота з молоддю, концерти. На сам кінець, о. Омелян відстоював питання перекладу молитов і богослужінь українською мовою.     

Описані зусилля не залишилися без “уваги”. У часописі “Діло”, за 8 листопада 1933 року, читаємо про ревізії й арешти громадян, які проводила у Перемишлянах та Коросно поліція. Багатьох тоді арештували й утримували у в’язницях. Довелося пройти через таке, до речі, не вперше, й о. Омелянові Ковчу. Щоправда, після складення протоколу його звільнили. Можна припустити, що такої “честі” він заслужив за промову, яку у жовтні 1933 року виголосив у с. Боршів. У виступі о. Омелян засуджував політику голодомору, яку влада СРСР проводила на теренах Великої України.

Втім, не менше обурення у місцевої влади, очевидно, викликали й його підходи до роботи з молоддю. Отож, у 1923 році польська влада характеризувала о. Омеляна Ковча як “ворога всього, що є польське”, називала “фанатичним, непримиренним українцем”. Очевидно, що ці оцінки є безпідставно перебільшеними.      

Остання надія

Хрещення, приналежність до християнської спільноти, дотримання заповідей, наслідування Ісуса Христа… Вважається, що ці константи здатні подарувати спасіння душі віруючого християнина. Водночас, історія Омеляна Ковча – це випадок, коли наведену вище фразу про спасіння можна сприймати дуже буквально. У часи німецької окупації, коли о. Омелян служив парохом у церкві святого Миколая у Перемишлянах, а пізніше і в інших місцях свого перебування, він охрестив і так врятував понад шістсот євреїв. Серед тих було й багато дітей. Документи про хрещення часто ставали для таких людей останнім квитком у життя. Так їх було врятовано від вірної смерті.

Щодо о. Омеляна Ковча, то його позиція у цьому питанні, попри заборони нацистської адміністрації, була загальновідомою. Якось він навіть зайшов у палаючу синагогу – щоб вирятувати звідти замкнених у споруді й приречених на смерть євреїв. Зрозуміло, що нацистам таке не сподобалося. Відтак о. Омелян і сам потрапив – спочатку до львівської в’язниці на вулиці Лонцького, а по тому і до концентраційного табору Майданек, що біля Любліна.

Іскра світла

Задля вивільнення о. Омеляна Ковча з Майданека задіювали різні ресурси. Зокрема, активно працював у цьому напрямку і Митрополит Андрей. Ситуація була непростою. Проте, так виглядає, що єдиною спокійною людиною у ній був сам Омелян Ковч. Читаючи його свідчення, виникає враження, що налагодження діалогу між арештованими, турбота про них, проведення богослужінь і плекання сподівань на волю, було єдиним, що його хвилювало. Це при тому, що вдома на нього чекали дружина і шестеро дітей. З цього приводу о. Омелян говорив так: “Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності… Коли я відправляю літургію, вони всі моляться… Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності”.  

Невгасима пам’ять

Отець О. Ковч загинув мученицькою смертю у березні 1944 року у Майданеку. У концтаборі він, поза душпастирською діяльністю, як і всі інші, важко працював фізично. Крім того, через невідповідні умови існування, загострилися його проблеми зі шлунком, серцева недостатність. Через це й помер. Після смерті о. Омеляна його тіло було спалене у одному з крематоріїв концтабору, але пам’ять про нього живе й до сьогодні. Щоправда, це стало можливим лише з часом.

Можливість наново відкрити постать о. Омеляна Ковча та його життєвий подвиг, не менш героїчний ніж багатьох його сучасників-солдатів, з’явилась тільки на початку 1990-х років, після проголошення незалежності України. Лише від того часу стало можливим, по-перше, публічно згадувати про цю персону, по-друге, займатися дослідженням його біографії. 27 червня 2001 року на полі львівського іподрому відбулась непересічна подія – це був не тільки перший приїзд до України папи римського, але Божественна Літургія у східному обряді, яку очолив Святий Отець Іван Павло ІІ, а також – чин беатифікації за латинським обрядом, проведений в контексті східної Літургії. До гідності святих тоді було піднесено й о. Омеляна Ковча. Відтак набули поширення заходи із популяризації його імені, діють центри, пов’язані із цим діячем, його ім’я носять вулиці тощо. Хоча для самого о. Омеляна, очевидно, найкращим визнанням його заслуг було б широке впровадження у життя принципів людяності та любові до ближнього.  

velychlviv.com