У «День священника»

Остання спільна трапеза, остання дружня бесіда. Ісус знав. Інші, навіть коли не здогадувалися, то відчували. Мабуть, тривога; мабуть, неспокій. А Ісус робить своїх учнів учасниками великої таїни, прихованої від допитливої логіки емпірики. Від тієї миті і назавжди – Він поруч: розламаний, розділений, розданий, щоб життя мали інші. Від тієї миті Тайна стає місією, учні – її священнослужителями, їхні долі – вівтарями. Не служителями культу, а служителями Істини – живої, втіленої, скрізь присутньої.

Бути священником Христовим – означає бути Його ламанням себе. Щоб життя мали інші. Ми не свої, ми Його. Священство – це про служіння, але не про слуг. Ми Його друзі. Ісус сам так сказав. Бо слугам бракує свободи, щоб віддати себе всеціло. А друзі точно розуміють, як це бути настільки вдячним Богові за дар життя, щоби невтомно ділитися ним з іншими – вповні, до кінця, стаючи Його кров’ю в жилах їхньої боротьби та Його тілом на хресті їхніх випробувань.

Бути військовим капеланом – бути священником Христовим: розламаним, роздробленим, розданим, щоб за військовими одностроями побратимів не забракло сили жити. Щоб їхнє серце билося радістю гучніше за торохкотіння кулемата в сутінках життєвих випробувань. Бути смиренним і щирим втіленням Божої присутності у камуфльованому гаморі людських доль. В окопах буднів військової служби та в безладі кожного життєвого бою в постаті свого капелана Христос залишається мудрим наставником і вірним побратимом: завжди другом, завжди поруч!

Щирі вітання усім братам у Христовому священстві!
Особливі – священникам у військових одностроях!

о. Андрій Зелінський, ТІ
15.04.2020