Сповідь капелана. Отець Дмитро Бігун

Отець-митрат Дмитро Бігун служить в церкві Різдва Пресвятої Богородиці м. Рогатина уже 23 роки. Він є деканом Рогатинським, а його храмові виповнилось 800 років. В дитинстві мріяв стати лікарем або офіцером, а доля розпорядилась так, що став духовним лікарем (пастирем) і капеланом (військовим священиком) в зоні бойових дій на сході України. Іловайськ, Дебальцево та Піски – три найгарячіші точки, з яких вертався о. Дмитро до рідного Опілля. А ще постійно відвідує Дніпропетровський шпиталь, бо бійці його там дуже потребують. За віддану душпастирську працю для українського війська отця Дмитра нагородили медаллю «Захисник Вітчизни».

Навесні 2014 року в Україні почалась війна, хоча її і називають антитерористичною операцією. На зборах деканів Митрополит Володимир Війтишин запитав отців-деканів, хто хотів би поїхати в зону бойових дій, бо солдати мають велику потребу в капеланах. Отець Дмитро тоді подумав: «А чому б не спробувати? Це є Божа справа – захищати свою рідну землю!» Він підійшов до Владики і запропонував свою кандидатуру. «Чи ви не боїтесь, отче? Чи розумієте усю відповідальність?», – дивлячись у вічі, запитав Архієрей. «Немає такої людини, котра б не боялась. Але якщо є така потреба, то я вирішив їхати», – запевнив декан Рогатинський.

За два тижні після написаної заяви отцю зателефонували з Патріаршої курії УГКЦ і повідомили: «У найближчому часі маєте відбути в зону АТО». Вже від тих слів стало моторошно, проте священик запитав: «Що для того потрібно?» Працівники департаменту сказали готуватись, а про місце прибуття повідомлять пізніше. Отець Дмитро придбав спеціальний одяг: камуфляжну уніформу, берці, Рогатинська районна рада купила бронежилет, Івано-Франківська єпархія – кевларовий шолом. Подбав отець про чашу, дискос, частички, агнці. Потім звернувся до своїх парафіян, повідомив, що їде на лінію фронту, попросив їх передати щось від себе воїнам. Люди купили вервиці, хрестики, іконки.

о ДУ кінці серпня 2014 року отцю повідомили, що його призначено капеланом 51-ої Володимир-Волинської механізованої бригади, тому може виїжджати в зону бойових дій. На запитання: «Куди саме?», почув відповідь: «У саме пекло! На передову, в с. Дачне – на межі Донецької і Луганської областей». Потім виявилось, що це поруч із Іловайськом, а з 51-ої бригади найбільше бійців постраждало якраз в «Іловайському котлі». У Києві, в курії УГКЦ, отцю видали документи, що він є капеланом. Сказали їхати в Дніпропетровськ, потім електричкою до станції Межевої, а звідти на таксі 200 кілометрів в сторону Донецька. Під’їжджаючи до блокпоста, о. Дмитро побачив страшні реалії. Йому пригадались радянські фільми про війну. Скрізь були танки, бойова техніка  і велика кількість військових. Таксист, як тільки висадив свого пасажира і виклав його багаж, так дременув з місця події, що за ним аж курява піднялась. Замполіт, оглянувши документи, сказав: «Ідіть у намет зенітників і відразу приступайте до роботи. Тут є чотири з половиною тисячі бійців. Але від учора після завданого тяжкого удару багатьох воїнів ми втратили». Пізніше капелан довідався, що 51-а бригада потрапила у засідку під Іловайськом. Щойно прибувши, він побачив сотні поранених, вбитих. Це було дуже страшне видовище. Тоді прийшло розуміння, що це – справжня війна. Пригадалось, як повертались хлопці з Афганістану, як вони розповідали, що ніяк не могли адаптуватись в нормальних умовах, постійно жили в стані підвищеної тривоги.

Отець Дмитро скинув із себе військову форму, одягнув підрясник, взяв у руки хрест і пішов від намету до намету запрошувати бійців на молитву. Як потім виявилось, більшість хлопців були східняками. Війна навчила їх вірити в Бога. Більшість не вміли молитись взагалі. На панахидах бійці дуже плакали. Не один приходив, падав на плече і казав: «Батюшка, моего друга убили, нету его. Почему так?» Кожен переживав панічний страх. Отець Дмитро також його відчув, тому зрозумів, що бійці потребують добрих психологів. Капелан почав з хлопцями розмовляти, виводити їх із стану депресії. Тоді він пробув на передовій 18 днів, які здались вічністю. Виглядало, що війна, яку побачив на власні очі, пошириться по всій Україні.

Не було чіткого командування, чув від бійців, що командир убитий, що комбат утік… Уночі всі ховались у бліндажі, бо «гради» могли посипатись кожної хвилини. Капелан звернувся до замполіта, щоб офіцери зібрали своїх бійців і порозмовляли з ними, бо ті не знають, що їм робити. У відповідь почув: «Вы – капелан, вот идите и успокаивайте их!». Тоді на власному досвіді зрозумів, наскільки присутність військового священика є дуже потрібна на війні.

Коли було вирішено розформувати 51-у бригаду, а на її місце мала прибути гірсько-піхотна бригада із Закарпаття, курія УГКЦ перевела о. Дмитра у Дніпропетровський військовий шпиталь. Від головного лікаря почув, що «у нас есть два батюшки, нам не нужен капелан». Але о. Дмитро пояснив, що його присутність є обов’язковою, це питання не обговорюється, і той погодився. Наступного дня представив отця медперсоналові, наголосивши, що він має право відвідувати поранених.

У терапевтичному відділенні капелан побачив «море» народу, який стогнав, кричав, плакав. Враження були жахливі. У хірургічному відділенні було ще гірше: один – без ока, другий – без руки, третій – без ноги, четвертий – на витяжці. До кожного капелан підійшов, заговорив, вислухав, подарував вервичку, духовну книжечку. Чимало його питали: «Якої ви конфесії?» «Я – греко-католик!», – відповідав. «А это православний?» – не відставали ті, хто цікавився. Хто скаржився, що всі його покинули, то чув із уст капелана: «Бог тебе не покинув, сину. У мене також є сім’я, але я приїхав сюди, щоб бути з тобою. Господь нас, військових священиків, покликав до вас, як Мойсея до ізраїльського народу, щоб вивести з єгипетської неволі».

DSC02719Воїни сприймали краще отця Дмитра, коли чули, що він був на передовій в зоні АТО. На той час дуже активно працювали волонтери Дніпропетровщини. Люди приносили їжу, одяг. 2014 рік в плані забезпечення війська одягом був дуже слабким. Бійці майже не мали одежі, особливо після поранень. Через отця волонтери передавали камуфляж, берці. Шпиталь вміщував 320 бійців. Завдяки волонтерству «Самозахисту підприємців» при співпраці отця-капелана було придбано 60 камуфляжів, 40 пар берців.

Чимало бійців фотографувались з отцем, щоб мати спільну фотографію. Декан Рогатинський має вдома багато світлин з воїнами. Через милосердя капелана хлопці пізнавали Греко-Католицьку Церкву, яка робить добрі справи, чинить вчинки любові, милосердя. Отцю виділили кімнату в шпиталі, де він молився над бійцями.

В церкву московського патріархату, яка розташована на території медзакладу і в якій є мощі Іллі Муромця, майже ніхто не ходив. Коли о. Дмитро ввійшов туди, то побачив три скриньки з написами. На одній було написано «пожертва на квіти», на другій – «пожертва на храм», на третій – «пожертва для мощей Іллі Муромця». На жаль, там не було скриньки з написом «пожертва для поранених бійців». Московський батюшка, який офіційно працює в тій церковці,  жодного разу не відвідав солдат. Він, коли щоранку йшов відчиняти храм, то дивився на шпиталь з неприязню, з великим озлобленням. А бійці, котрі вже могли самотужки пересуватись, заходили, щоб помолитись, то чули від жінок, які там прислуговували, сепаратистські настрої: «Миленький, ты зачем воюешь? Нельзя, ты же – православный!»

З 25 серпня по 1 листопада 2014 року о. Дмитро перебував з бійцями. Повернувшись на Рогатинщину, далі продовжував своє служіння у рідному храмі. А в січні 2015 року йому зателефонували з курії УГКЦ і сказали, що керівництво з Дніпропетровського шпиталю знову просить його приїхати до них капеланом.

У січні 2015 року була друга велика битва, на цей раз під Дебальцевим. По телебаченню ще не було новин, а бійці уже казали: «Наших здали». Одного дня після обіду почали звозити силу-силенну поранених. Було зрозуміло, що всі не помістяться в лікарні. Тоді їх почали забирати в Одесу, Харків, Черкаси. Офіційні речники навіть близько не називали точну кількість поранених і вбитих. Кілька разів там отець бачив генерала Рубана, співачку Руслану Лижичко.

А якось привезли двадцятьох бійців. Капелан підійшов до одного, що курив сигарету і в якого дуже тряслись руки, хотів поговорити з ним. Симпатичний юнак навіть не глянув на священика. Тоді хтось сказав, що вони – полонені, їх щойно визволили з полону. Вже раніше капелан спілкувався з тими, хто був у полоні. Їх привозили до Дніпропетровської обладміністрації, їх вшановували, як героїв, їх вітали, а потім везли у шпиталь і лікували. Кожного разу головний лікар просив о. Дмитра говорити з полоненими, як психолога з пацієнтами.

З полоненими найважче було розмовляти: вони були дуже мовчазні. А ці останні, як один, заявили, що більше на війну не підуть, не захищатимуть Україну. Їх ніби зазомбували ефесбешники.  Один із чергових лікарів сказав, що 15-ьох з них терористи… кастрували. Тепер той юнак постійно перед очима в о. Дмитра. Полонених відвезли до Житомира у психоневрологічну лікарню на реабілітацію. Так завершилась друга ротація.

о Д 2Отець Дмитро звернув увагу, що шпиталь відчуває велику нестачу в автомобілях, тому почав думати, де знайти кошти. Товариш Юрій Келестин запросив його до Англії. Там капелан зустрівся з українською громадою в Лондоні. Єпископ після Йорданського Богослужіння надав слово о. Дмитру. Він сказав коротко: «Я – військовий капелан. Сини і доньки України, пам’ятайте, що в нас – війна. Будьте гідними патріотами, пам’ятайте про своїх рідних, допомагайте нашим бійцям в Україні». Дружина Олега Лужного п. Елла запросила о. Дмитра до них додому на святу вечерю. Пані Елла познайомила отця з українськими волонтерами в Англії. На запитання волонтерки Жанни Гниденко, що потрібно найбільше, отець відповів: «Позашляховик. У шпиталі не вистачає машин, щоб лікарі виїжджали на передову». Через деякий час машина була придбана на кошти українців Англії. Вони її і доставили до Польщі. На жаль, в Україні нема закону, щоб на такі машини, яких потребують в зоні АТО, поширювалось безоплатне розмитнення. Волонтери з-за кордону скаржаться, що вони збирають кошти, привозять автомобілі, а тут, в Україні, на кордоні ще потрібно сплатити чимале мито. Довелось отцеві звертатись до поляків, які поклали авто на лавету і привезли до Рогатина. Верховній Раді потрібно прийняти закон для того, щоб була безперешкодна доставка машин в зону АТО. Митному управлінню передають довідки з зони АТО, що для них придбали машини. Дивно, що при такому дефіциті автотранспорту для війська держава досі не сприяє тому, щоб допомогти нашим захисникам у такий скрутний воєнний час.

У листопаді 2015 року після зборів деканів Владика Володимир в присутності всіх отців освятив позашляховик, доставлений о. Дмитром. Економічна рада Івано-Франківської Архієпархії виділила кошти на пальне. Учні двох рогатинських шкіл зібрали консерви, харчі та одяг для бійців. З Дніпропетровська приїхав замполіт та водій і разом з отцем-деканом Рогатинським виїхали у шпиталь. Позашляховик урочисто подарували, а капелана знову призначили на місяць на роботу.

Останнім часом менше було поранених, а більше простуджених. Через два тижні до о. Дмитра звернулись бійці підрозділу «Сармат» полку «Дніпро-1». Вони просили капелана, щоб поїхав з ними у Піски, бо бійці просять, щоб отець з ними поспілкувався і почитав молитви. Розуміючи міру відповідальності та ризику, отець зателефонував у Курію УГКЦ у Києві. Йому дозволили їхати. Місцевість Водяне-Піски нагадала Конча-Заспу біля Києва, але стояла пусткою. Людей не було зовсім. Проїздили повз дачу Ахметова: виходити і роздивлятись не рекомендували, бо «можуть обстріляти». На одному з блокпостів сказали, що ми знаходимось за три з половиною кілометри від Донецького аеропорту.

Почалось життя в бліндажах, постріли по ночах, бесіди та молитви над воїнами підрозділу «Сармат» та бійцями 2-ї та 3-ї роти 93-ої бригади. Чути було розмови сепаратистів, які знаходились за 200 метрів та вигукували: «Давайте фотографироваться». А через якийсь час вже були інші, погрозливі вигуки: «Вы, бандеры, мы вас всех убъем, зарежем!»…

* * *

Нещодавно, повернувшись з чергового капеланського рейду, о. Дмитро Бігун завітав у редакцію «Нової Зорі». Повідомив, що бійці з передової теж просять позашляховик. Отець знову телефонував у Великобританію до волонтерки Жанни Гниденко, яка разом із своїми друзями Неллі Бредбурі, Володимиром Котовським, Іриною Спаською, Валентиною та Ігорем Васькевичами збирають кошти для української армії.

Втішений позитивною відповіддю, каже, що як тільки прибуде наступний позашляховик, то знову поїде в зону бойових дій:

«Бо це є Божа справа – захищати свою рідну землю!»

Розмовляла Юлія БОЄЧКО