САД, що євангелізує: дружба студентів і військових

Вони не закінчували театральних студій, однак акторська гра й театр стали частиною їхнього життя. Їхня сцена – у звичайних сиротинцях, військових частинах та госпіталях, будинках для літніх людей. Адже ці актори хочуть нести світло туди, де на нього по-особливому чекають. Вони – це близько 30 учасників молодіжного християнського театру “САД”, який вже понад рік існує при Центрі студентського капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ. Ця молодь не любить звичних сценаріїв, тому навіть цьогорічне Різдво святкувала не традиційно у сімейному колі, а разом із військовослужбовцями на сході України.

Через гру відкривати Христа

А розпочалась їхня історія у жовтні 2014 року з ініціативи голови Центру студентського капеланства ЛА УГКЦ – о. Юрія Остап’юка. Священик зізнається, що не є великим театрознавцем чи критиком, але віддавна дуже любить театр. Тому в нього виникла ідея створити театр юних акторів-аматорів, які через гру могли б євангелізувати, розкривати певні проблеми, показувати велич історичних постатей. “Також таким чином ми хотіли залучити молодь до студентського капеланства, показати їм Бога живого поза межами храму”. Відтак спочатку цією ідеєю зацікавилось четверо молодих людей, а тепер у колективі – близько 30 юних акторів та режисер – Юлія Бондаренко. “Юля ставить вистави по-своєму, досить цікаво, повністю віддається справі і їй це виходить. Чому так кажу? Бо під впливом виступів люди змінюються”, – ділиться о. Юрій.

Змінюються не лише глядачі, а й самі актори: “Я не був дуже великим поціновувачем театру. І зараз себе таким не вважаю, але почав розуміти його важливість, – розповідає учасник САДу Андрій Олійник. – Місія театру – дарувати добро людям, в особливий спосіб нести Євангеліє, а для юних театралів – це можливість розкриватися”.

Цікаво, що назву “САД” можна розшифрувати як Спільнота академічного душпастирства. Проте цією назвою молодь хотіла не так розкрити абревіатуру, як насамперед вказати, що сад – це місце тиші й спокою. “Я виріс в селі, тому сад для мене був місцем, де я міг залишитись на самоті, відпочити, – розказує о. Юрко Остап’юк. – Сад асоціюється з радістю, надією, сонцем. Тому ми хочемо, щоб людина, дивлячись наші вистави, отримувала любов, спокій. І ми б хотіли, щоб глядачі могли духовно спожити плоди наших вистав, десь переосмислити певні речі, бо одна з наших місій – євангелізувати”. А євангелізувати на місці – чекати, поки до тебе хтось прийде, на думку молоді, – це не зовсім те. Місіонери завжди рухались, не до них приходили, а вони самі йшли. Відповідно і САД йде зі своїм світлом у школи-інтернати, лікарні, в’язниці, військові частини, а ще вже вдруге організував у час Різдва поїздку на Східну Україну.

Святвечір з військовими: везти радість Різдва на схід

Як правило, більшість людей вважає, що Різдво слід святкувати вдома, усією родиною. Проте теперішня ситуація не завжди дозволяє дотримуватись традицій: хтось у цей святковий час перебуває далеко від дому, захищаючи наш мир на сході нашої держави. А відтак вже два роки поспіль садківчани в час Різдва несуть добру звістку і на схід України. Ще завчасу юні актори організовують благодійні ярмарки та інші заходи, щоб зібрати кошти на цю поїздку та подарувати радість військовослужбовцям, дітям з тамтешніх інтернатів та простим людям.

“На цю поїздку я чекав давно, – розказує актор Роман Малявський. – Дізнавшись, що вона буде в час Різдва, я задумався: їхати чи ні. Адже незважаючи на велике бажання поїхати, мені все ж хотілось бути вдома на Різдво, а особливо на Святвечір. Але коли почув, що на деяких парохіях вже понад 10 років не було вертепів, і думаючи про всіх військових, які не можуть бути вдома, які стоять за нас, я вирішив поїхати”.

І ця мандрівка значно вплинула не лише на тих, хто зустрічав вертеп, а й на самих учасників театру. За цей час вони відвідали Костянтинівку, Краматорськ, Димитрово, Слов’янськ, Дніпропетровськ: госпіталі, військові частини, парохії, школи. “Їдучи у цю поїздку, напевне, не до кінця усвідомлювала, як це все виглядатиме, як тебе сприйматимуть ті, які можливо вперше чують коляди і бачать вертеп, – згадує Марічка Миханів. – Маючи на меті поділитись радісною новиною з іншими, розвеселити їх, додати їм сили, зміцнити у вірі – я аж ніяк не думала, що отримаю стільки взамін”.

Ще одна акторка Наталя Медведєва зізнається, що це Різдво було одним з найкращих у її житті: “Я насправді відчула це народження Христа, Який приніс радісну звістку усім і якою ми також ділились з іншими”. Дівчина каже, що люди, яких вони зустрічали, були вдячні їм за подарований дух Різдва, та хоч і маленький, але все-таки промінчик Вифлеємської зорі. Щасливими та вдячними були і самі студенти, адже їх прийняли, як рідних.

Ця поїздка переплела у собі чимало емоцій: були і радість, і сум, і сміх, і сльози. “У перші дні було складно стримувати сльози і спокійно розмовляти з нашими Героями-військовослужбовцями, підтримувати радісний різдвяний дух, – зазначає учасниця САДу Глафіра Щербак. – Особливо мене вразив останній госпіталь, який ми відвідали, а також пан Олександр. З яким теплом, ніжністю, любов’ю він розповідав про свою сім’ю і трьох діток. Через три тижні його мають виписати і знову на передову. Заради майбутнього його дітей, всіх українців та нашої держави. Він говорив і сльози накочувалися на його очі знову й знову. Він йшов до самого виходу, курив і говорив одне: все буде добре, не треба плакати, все буде добре. Чітко пам’ятаю із завмиранням серця військовослужбовця у Слов’янську. Холодна військова частина. Напівтемрява. Показуємо вертеп. І по периметру казарми військові. Їхні обличчя. Завмерлі, без емоцій, очі, потуплені вниз, скутість тіл і міміки… Вони нібито дивляться на тебе, але не бачать тебе, ніби зворушені тим, що відбувається, але цей спалах емоцій відразу щезає. Але цей боєць сидів і витирав сльози, навіть не дивлячись, що відбувається. Дуже зворушило, чесно кажучи. І душа переповнюється радістю та вдячністю Господу за те, що Він дав нам можливість показати живого Бога там, куди складно потрапити і де два роки ніхто не бував”.

Безумовно, ця поїздка не могла не залишити свій відбиток на кожному з акторів. Адже молодь побачила те, чого раніше не довелось зустрічати: чоловічі сльози на війні, вдячність в очах тих, для кого вертеп не є настільки звичним, як тут, на Західній Україні. Садківчани щиро радіють, що їм вдалось привезти дух Різдва на схід та подарувати хоч трохи радості, адже в цей складний час особливо важливо розуміти та підтримувати один одного.

Довідуватись про діяльність християнського студентського театру можна на їхній сторінці у Facebook.

Анна Гуменюк

Фото зі сторінки у Facebook Центру студентського капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ

Джерело: Духовність