Проведено соціологічне дослідження з приводу необхідності запровадження інституту військового духовенства

Необхідність введення інституту військового духовенства засвідчує соціологічне дослідження, яке провів Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Процес переходу до нових стандартів демократичного суспільства передбачає, насамперед, дотримання прав і свобод людини. Одним із кроків щодо наповнення реальним змістом цих прав є відновлення інституту військового душпастирства.

Хто виступає «за», а хто — «проти»? Наскільки нагальною є ця потреба? Відповіді на ці та інші питання — у результатах соцдослідження, проведеного Науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних Сил України на замовлення Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України у жовтні-грудні 2010 року.

В його рамках опитано близько 420 офіцерів усіх видів Збройних Сил України. Дослідженням було охоплено 25 військових частин та установ у 16 гарнізонах.

Підсумовуючи його результати, можна зробити висновки, що віруючими себе вважають 64% офіцерів, ще 27% вагаються між вірою і невір’ям. 28% постійно ходять до церкви, 8% офіцерів часто спілкуються зі священиком. Невіруючими себе визнали 6% опитаних.

У чому ж в умовах військової служби полягають релігійні потреби офіцерів? Відповіді респондентів розподілилися наступним чином: у відвідуванні храму — 33%; вивченні основ віри — 12%; періодичному читанні Святого Письма — 10%; приватній і колективній молитві — 9%; дотриманні посту — 8%, а також у спілкуванні з одновірцями — 5%.

Щодо відвідування культових релігійних споруд, то в межах населеного пункту задовольняють свої потреби 40% офіцерів, а у військових частинах — у 10 разів менше (4%). 20-22% опитаних потребують і бажають отримувати духовну освіту, майже стільки ж (24%) заявили, що їм достатньо спілкування зі священиком.

Дві третини з числа опитаних відповіли, що позитивно ставляться до віруючих інших віросповідань, третина — терпимо і лише до 4% — негативно. Це свідчить про високий рівень толерантності у Збройних Силах України. Отож 34% позитивно ставляться до здійснення духовної опіки над підрозділом з боку священика іншої (щодо свого віровчення) конфесії, а 25% — негативно.

Попри те, що під час служби 76% опитаних ніколи не мали взаємодії з військовим капеланом, а систематичного спілкування з ним потребують лише 19% опитаних, 44% вважають доцільним введення інституту військових священиків (серед старших офіцерів таких — 48%, серед молодших — 40%). Щодо причин доцільності, то 31% респондентів вважає, що присутність священика матиме позитивний морально-психологічний вплив на військовослужбовців; 23% — це необхідно для задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців; 17% — українська армія повинна виховуватись на релігійних традиціях; 10% — присутність священика забезпечить армії Боже покровительство та 8% — присутність священика сприятиме консолідації армії.

Вважають за недоцільне вводити інститут військового капеланства 46% респондентів (серед старших офіцерів — 40%, серед молодших — 53%). При цьому 19% вважають, що впровадження інституту військових священиків потребує додаткових фінансових витрат; 18% — порушуватиме право на свободу совісті невіруючих військовослужбовців; 15% — може спровокувати в армійському середовищі протистояння і конфлікти на релігійному підґрунті; 10% — суперечить Конституції України; 8% — в законодавстві України про свободу совісті передбачено достатньо можливостей задоволення релігійних потреб військовослужбовцями.

83% офіцерів позитивно ставляться до здійснення релігійних обрядів у військовій частині, 17% — негативно.

Не підтвердилася думка про те, що офіцери гуманітарних структур сприймають священиків як конкурентів у сфері своєї діяльності. Серед них же найменше тих, хто негативно ставиться до капеланів «не своєї віри».

Найбільш негативне ставлення до здійснення релігійних обрядів у військовій частині серед невіруючих офіцерів. Проте навіть у цій групі їхня кількість не перевищила половини (лише 42%). Третина «просто православних» віруючих (тобто номінально приналежних до Православ’я) також виступили проти. Серед віруючих показники противників коливаються в межах однієї шостої частини від їх загальної кількості.

Найвищий відсоток прихильників інституту військового капеланства спостерігається серед віруючих тих конфесій, які становлять меншість (83% протестантів, 67% римо-католиків, 6% серед віруючих Української автокефальної православної церкви). Вони вважають, що таким чином буде забезпечено їхні релігійні права. Прослідковується чітка тенденція щодо необхідності капеланства в залежності від «воцерковлення» віруючих, навіть 36% «просто православних» віруючих і 11% невіруючих висловилися за це.

Найбільше противників духовного інституту серед невіруючих (79%) і «просто православних» (56%), які вважають, що це якимось чином порушить їхні права (примушування до відвідування чи забезпечення заходів у сфері задоволення релігійних потреб).

У питанні підпорядкованості капеланів близько половини православних висловились за підпорядкування капелана лише Церкві, а дві третини греко-католиків — за подвійне підпорядкування. Серед невіруючих голоси розподілилися рівномірно.

Дослідження засвідчило необхідність з боку священнослужителів, які забезпечують духовну опіку офіцерів, посилення роз’яснювальної роботи серед своїх віруючих щодо діяльності та обов’язків військового духовенства, його історії, залучення офіцерського корпусу до різноманітних паломництв, екскурсій, лекцій, які розширюють світогляд тощо.

Спілкуючись зі священиком, офіцери вбачають у ньому не стільки духовного наставника (бо 65% не потребують такого спілкування), а скоріше провідника, який надає сакрального змісту військовій службі. А тому готові делегувати йому духовно-патріотичну функцію (найбільша кількість опитаних — 21% поставили її на перше місце в рейтингу).

За інформацією радника Міністра оборони України полковника Ж.-Л. Делета (Французька Республіка), нещодавнє соцопитування у цій країні показало високі відсотки прихильників інституту військового капеланства серед офіцерів і солдатів, які служать далеко від дому, або знаходяться в умовах бойових дій чи в миротворчих місіях.

У Збройних Силах України інститут військового духовенства відсутній, і значна кількість офіцерів на практиці не мала взаємодії зі священиками. Незважаючи на це, 41% прихильників серед офіцерського корпусу — достатній показник.

Отже, виходячи з результатів дослідження, можна зробити висновок, що для введення інституту військового духовенства (капеланства) існує достатня соціальна база в офіцерському корпусі Збройних Сил України.

А загалом, з огляду на те, що протягом останніх 16-ти років (починаючи з 1995 року) у Збройних Силах України спостерігається стала тенденція до зростання кількості тих, хто вважає себе віруючими, — організація задоволення релігійних потреб військовослужбовців у Збройних Силах вимагає певних змін. Це обумовлено загальними об’єктивними процесами утвердження в українському суспільстві демократії, світоглядного і конфесійного плюралізму та толерантності, а з іншої сторони — наповнення реальним змістом поняття правової держави, в якій забезпечуються не просто конституційні права громадян, а враховується і позиція меншості в тій чи іншій сфері.

83 відсотки респондентів з числа опитаних офіцерів позитивно ставляться до здійснення релігійних обрядів у військовій частині і лише 17 — негативно.

Руслан Коханчук