Отець Віталій Футорський – про те, як без зброї захищають Батьківщину капелани

У час, коли в Україні фактично ведеться війна, і військові зі зброєю в руках захищають Батьківщину від ворога, в тилу і на передовій їм допомагають як кажуть “усім миром”.
Матеріально воїнів забезпечують небайдужі українці, волонтери, а духовну оборону тримають капелани. Саме капелани служать тим, хто воює. Їхня роль на війні — вислухати, почути військового, зрозуміти переживання, розпізнати що його болить, показати солдатам, що Бог з ними.

Одним зі священнослужителів, які взяли на себе місію допомагати військовим в зоні АТО став отець Віталій Футорський. Він є настоятелем двох Українських греко-католицьких церков у Хмельницькому — храмів Архістратига Михаїла і всіх святих українського народу. Військовим капеланством почав займатися з грудня минулого року, і за цей час вже чотири рази побував у зоні воєнних дій.

“Після першої поїздки в зону АТО думав, що більше не поїду. Не через страх за себе, а через незнання, як помогти солдатам. Але коли я повернувся додому, військові, з якими я був, почали звертатися до мене. Вони не запитували “Отче, чи ви ще приїдете?”, а цікавилися “Коли ви виїжджаєте до нас?”. Тяжко мені було їм відмовити, – розповідає отець Віталій. – Тому сказав, що зберемо трохи речей, та й поїдемо. Нащо була відповідь: “Не треба нам речей, самі приїжджайте. В нас все є, нам треба духовної підтримки. Нам треба, щоб ви жили з нами”.

Військові капелану: “Нам спокійніше коли ви тут”.

За словами священника, він і раніше думав поїхати в зону АТО, але щоразу стримували якісь фактори. Остаточно ж рішення прийняв після розмови з парафіянином Володимиром, який служить на Сході. “Запитавши як в нього справи, чи мають вони духовну підтримку, чи приїжджають до них військові капелани, у відповідь був лише відчай. Там, каже, нікого немає. Вони стоять під Дебальцево, ситуація важка, тому напевно ніхто і не приїде”, – згадує капелан. Це власне його й спонукало до того, що треба вирушати.

У всі поїздки, крім останньої, отець Віталій їздив зі своїм давнім приятелем отцем Андрієм Шалаєм, з села Зарваниця, Тернопільської області. Перша поїздка на Схід тривала тиждень, і була свого роду розвідка, як далі треба поступати, якої підтримки потребують солдати. За чотири дні вони зібрали речі для військових, завантажили автомобіль і вирушили в дорогу.

“Був страх того, що не знаю як себе поводити. Що я їм скажу, як буду розраджувати? Там реально війна, чим можу потішити їх? Волонтери їздять, допомагають матеріально, а що я можу порадити?”, – ставив собі питання капелан отець Віталій.

Але Бог їх провадив. Тоді священники побували в трьох місцях: під Дебальцево, в самому Дебальцево заїжджали в комендатуру, і 10 кілометрів за Дебальцево. У кожному місці вони були по два дні.

Хлопці зверталися до отців: “Нам спокійніше, коли ви тут”. Але капелан переконаний, що нічого особливого не робив: “Я просто щодня служив літургію о 9 годині зранку, причащав і вислуховував сповіді”.

Вже через десять днів після повернення додому з першої поїздки, отці Віталій і Андрій знову вирушили до солдат в зону АТО. Цього разу вони жили з військовими в бліндажах.

“27 градусів морозу. Ми служили літургію в наметі, де взимку навіть вино в чаші замерзало. Але попри всі моменти, хлопці цінили літургію. Того разу на Сході ми були 12 днів”, – говорить священнослужитель УГКЦ.

Дві останні поїздки капелани їздили по гарячих точках: Щастя, станиця Луганськ, Золоте, Кримське, Лисичанськ, 29 і 39 блокпости. Вони намагалися максимально об’їхати місцевості, де є українські війська, щоб допомогти. В день могли побувати у кількох батальйонах. Кожного разу були нові люди, нові проблеми, нові обставини. Тому не можна було пристосуватися чи підготуватися до того, що їх чекало.

“До нас дзвонили і просили приїхати, бо вночі був обстріл. Є загиблий і поранені. Інші хлопці, їхні друзі, це бачили, – згадує отець Віталій. – Тоді ми могли годинами говорити з кожним солдатом, щоб вивести його з того стану. Всі наші поїздки були для того, щоб показати Божу любов, що Бог не забуває нас, тим більше захисників рідного краю”.

В містечку Щастя священники потрапили під обстріли. Отець зізнається, коли почався обстріл, вони втікали у бронежилетах та касках, які їм дали військові. І запевняє: тоді їх зберіг лише Бог.

Військовослужбовці ж їх попереджували: “Отче, буде свистіти, то треба ховатися. Бо якщо свистить, це означає, що по нас стріляють. Треба тоді тут падати. А якщо не свистить, то це ми стріляємо, або стріляють дуже далеко і нас не дістане”.

Отець Віталій говорить, що Бог давав їм впевненість у тому, що все буде добре і вони залишаться живими. За його словами, реально ситуацію можна усвідомити вже через певний проміжок часу. А в той момент, напевно Бог не дає розуміти все. “Аналізуєш пережите потім, коли повертаєшся додому, – додав він. – Щоб нормально лягати спати, відійти від тих подій, треба хоча б тиждень спокою”.

Останнього разу капелан Віталій їхав на Схід з отцем Михайлом, тоді вони побували також в Станиці Луганськ. “Однієї ночі там хлопець підірвався на розтяжці і згорів заживо, а інший, його товариш, це все бачив. Тоді нас попросили допомогти, бо військові не могли йому допомогти. Чоловік не міг сприйняти того, що сталося, – розповідає отець. – Його звали Влад, у мене з ним була сповідь, яка тривала годину. Мені доводилося його ловити по Станиці, бо він плакав, втікав, сміявся. Чоловік не розумів, чого так сталося з його другом. Чого Бог забрав його, адже його друг молився. А він ні. На що я йому відповів, що він має шанс переосмислити своє життя, навернутися. А його друг був більше готовий до зустрічі з Богом”.

Подібних ситуацій було багато. Не раз треба було говорити з цілими групами людей, які пережили стресові ситуації. Отці їздили на передовій, де відбуваються реальні бойові дії, де військові більше хочуть присутності священника. Там нікого не цікавить, з якої конфесії капелан. Солдати насамперед тішаться тим, що він приїхав. “Останній раз я навіть хрещення проводив в Сєвєродонецьку. Мама хотіла, щоб дитинку похрестив український священник. Тоді ми їх обох хрестили. Також у Щасті хрестили воїна, якому було 42 роки”, – зазначив о. Віталій Футорський.

 Солдати, як всі інші люди, також потребують відчути радість Христового Воскресіння. Капелан отець Віталій розповів, що передати великодні паски воїнам АТО вже вирушив настоятель Хмельницького римо-католицького костелу отець Анатолій. Він везе понад півтори тисячі пасок і буде їх роздавати по всіх місцях, куди зможе добратися. “Кожен священник має свою парафію, де він має служити. Тому в зоні АТО можуть бути лише поодинокі випадки Воскресної літургії, – говорить він. – Більшість просто передадуть крашанки і паску”.

На питання чи збирається отець Віталій знову їхати в АТО, священник говорить якщо буде тихо, то не поїде. Але хлопці вже дзвонять, питають коли він буде. “Побуду трохи на парафії, а тоді може й поїду. Спочатку треба відійти від попередньої поїздки”, – міркує отець. – Ми на кожній службі в церкві молимося за солдат. Наших воїнів сильно підтримують найменші українці. Коли солдатам приходять листи, малюнки від діток, вони кажуть, що стоять не за владу, а саме за дітей. Для них такі жести грають велику роль. У ситуації, коли солдати щодня ризикують своїм життям, духовна, моральна підтримка має не менше значення, ніж матеріальна. Тому я й став військовим капеланом”.

ye.ua