Отець Андрій Зелінський: Як повернутися в майбутнє. Духовність на день сьогоднішній

02 вересня 2016 р військовий капелан отець Андрій Зелінський, ТІ, виступив перед студентами першого року навчання Національного університету «Києво-Могилянська академія» з лекцією на тему: «Як повернутися в майбутнє. Духовність на день сьогоднішній».

У лекції йшлося зокрема про зміни глобального масштабу, в епіцентрі яких перебуває Україна, і про те, як людство може гідно прийняти цей виклик. «Ми живемо у світі, якого ми з вами не знаємо. У світі непевному, у світі, можливо, нестабільному. Але це не кінець, це новий початок. Від нашої здатності переінтерпретувати залежить те, де ми з вами житимемо завтра», — сказав отець Андрій.

Уривки з лекції:

Події, які трапились в нас в державі, мені довелося спостерігати із дуже-дуже близької дистанції, починаючи від 21 листопада на Майдані і, відповідно, усі найважливіші етапи перебігу бойової активності на Сході нашої країни, довелось побувати з червня 2014 року під Слов’янськом, потім Краматорськ, потім Дебальцеве, Піски, Широкіне, Старогнатівка, кілька днів тому повернувся з Авдіївської промзони. Отже, це лінія розмежування, лінія хаосу, лінія постійної деструкції, але я дуже впевнений, що ця лінія — це не кінець. Це може стати початком чогось нового. І лише від нас залежить, початком чого стане той факт, що ми сьогодні переживаємо надзвичайно брутальну, надзвичайно жорстоку деструкцію того, до чого ми з вами звикли. Це не кінець України, це виклик Україні. Виклик масштабом у 10 тисяч загиблих, 20 тисяч поранених, понад два мільйони вимушено переселених громадян нашої країни.

На Сході нашої держави, на лінії фронту українець зі зброєю в руках захищає своє право на свободу і гідність. Саме тому викликом для нас, зокрема для інтелектуального середовища, для молодого студентського середовища, залишається постійна пам’ять про те, що ми з вами відповідальні за те, щоб створити українця нової якості, здатного вільно і гідно жити. Бо інакше все даремно. Бо інакше залишимось у тому, що ми вже сформулювали на рівні культурному як концепт совка, а найгірше для мене — це «русскій мір» під українським прапором. Якщо не зміняться механізми суспільних відносин і їх раціональної організації, якщо не захистимо людину від Левіафана, якщо жорстокість інституціоналізується і в процесі сек’юритизації занедбані будуть механізми демократизації суспільства.

Один мій дуже близький товариш говорить, що щось надзвичайне переживає: два дні немає пострілів. Я би хотів, щоб ви просто почули телефонну розмову, його пошук сенсів слів, як він хотів це передати. Він казав: «Ви уявляєте, — і шукає, шукає слів, — я навіть чув, як пахне вечір. Я чув, як пахне вечір, тому що не було обстрілів». Це так важливо, щоб ми з вами постійно чули, як пахнуть вечори. І це можливо тільки там, у маленькому світі маленької людини, де ми справжні, де ми не захищаємося статусами, статками, де ми вміємо бути людьми, істотами любленими і, найважливіше, здатними любити.

Я щоранку під час пробіжки пробігаю повз мури Михайлівського собору, де висять портрети хлопців, які загинули у зоні бойових дій — дві тисячі чоловік. Я навмисне пробігаю там, аби десь о шостій ранку зупинитися, я сповільнюю крок, проходжу спокійно повз ці фото, які дивляться на мене, багато з них — дуже знайомими поглядами, я собі схиляю голову, коротка молитва — і біжу далі. Але я біжу далі знаючи, для чого мені тепер варто жити цей день. У мене є дуже чітка мотивація. Можливо, вона звучить надто пафосно, але я точно знаю, чого я хочу в цьому житті, і дуже хочу. Для того, аби той світ, та Україна, про яку мріяли Кіріл, Юра, Саша, Степан, стала дійсністю якщо не для них, то принаймні для їхніх дітей, бо вони за неї дуже дорого заплатили. Заплатили ціною власного життя. Тому так важливо для нас, для цієї нової України стати домом для тих, котрі стали жертвами чиєїсь жорстокої самотності. Війна — завжди від самотності.

Українець сьогодні захищає зі зброєю в руках своє право жити вільно і гідно, творити мир, творити світ, де пахнуть вечори, де людина здатна любити і силою своєї відповідальної любові перемінювати себе і світ на краще. Нова Україна, простір свободи і гідності — сьогодні для нас це не особистий вибір, це моральний імператив, це обов’язок, з яким нам з нами доведеться жити до кінця наших днів. Ми стали свідками того, скільки людина здатна віддати для того, аби життя таки тривало. Це наш з вами виклик, а кожен виклик — це також запрошення.

«В одного із вчителів церкви 55:35 є слова, які стали для мене програмою мого життя: «Слава Божа — це людина живуща». Це дієприкметник активного стану — не просто жива, але живуща, яка бореться за життя, падає, встає, рухається, не спиняється. Сьогодні не час для зупинок, ми зобов’язані жити без права на зупинку, на сповільнення. Жити більш активно, жити більш яскраво, усміхатися більш яскраво, удвічі більш яскраво — за себе і за того хлопця, який не повернувся з бою».

Аудіозапис лекції:

Повний текст лекції – за посиланням.

Джерело: www.ukma.edu.ua