Особиста історія с. Симеони, військового капелана-жінки

Сестро Симеоно, це дуже інтимне питання, якщо не хочете, не відповідайте. Що стало приводом до того, що ви вирішили стати монахинею?

Якби мені хтось колись сказав, що я буду монахинею, це був би найбільший живий анекдот мого життя. Я розповім вам історію свого покликання, як свідчення Божої любові, милосердя і сили. Мені було тоді 19 років.

Я росла четвертою дитиною із п’яти. Ми виховувались у дусі великої поваги до родинної єдності. У моїй родині тато ніколи не пив, не курив, він – авторитетний образ чоловіка для мене завжди.

У 18 років мені запропонували вийти заміж. Мені говорили, що кохають. Можливо, і так. Але я по відношенню до тієї людини не могла говорити так же впевнено. Не можна одружуючись, одразу думати про розлучення. Знаєте, нам, людям, завжди важко приймати рішення і нести відповідальність за нього з усіма наслідками, коли розумієш, що подальше твоє життя повністю залежить від твого особистого  рішення.

Я жила, як всі нормальні люди, без особливої фанатичної побожності, але мотив правильно прийняти рішення, не помилитися у виборі, бо це на все життя, змусив мене зайти до храму і попросити помочі у Бога. Це був собор Святого Воскресіння Ісуса Христа у місті Івано-Франківську. Цей березневий вечір, час Великого посту, повністю змінив моє життя.

Я вперше, глибокою вірою  молилася із серця в серце, питаючи Господа: «Чи це – мій чоловік, чи це – моя людина, моя доля?». Так, матеріально все було добре, все було гаразд. Але я не відчувала, що я готова, готова за цю людину до смерті, до кінця.

Ставши в правій частині собору та піднявши очі вгору, я вперше побачила велике розп’яття на цілу стіну. Такого розп’яття ніде не бачила і воно для мене реально ожило. Ісус ожив для мене… і я почула тихий, невимовний голос у серці «Підійди ближче». І я підійшла, дивлячись на розп’ятого Живого Бога. Перед моїми очами наче фільм стало все моє життя до дрібниць. Я побачила все те, що робила і роблю не так… І потекли з очей сльози, теплі-теплі сльози. Я сіла на лавочку, люди підходили, питали, чи мені не погано. Я казала, що все добре, а сльози текли й текли.

Якоїсь миті знов я дивлюсь на розп’яття і глибоко всередині чую слова: «Я – буду твоїм чоловіком. Ти маєш бути в монастирі».

Уявляєте, 90-ті роки, я ніколи не бачила монахів і монахинь. Єдине, що я знала про монахинь, це із твору М. Старицького «За двома зайцями». І там, пам’ятаєте, який образ монахині? Я дуже налякалася цих слів.

Оскільки це був час Великого посту, а в нас на західній Україні люди готуються до Пасхи, приймаючи тайну святої Сповіді, чекаючи у великих чергах, то я остання на той вечір вимила свою душу у тайні Покаяння. Тоді вперше в житті, свідомо, сама пішла до сповіді. Раніше мама казала: «Піди, посповідайся перед Пасхою». Я тоді ставала на коліна перед священиком, говорила «Питайте мене». А тут вперше я стала на коліна, священик мовчав, а я говорила і говорила, все, що не так. Коли вийшла із церви, була уже ніч.

На таксі приїхала додому. Я тоді жила в квартирі, де у моїй кімнаті була ціла стіна заклеєна постерами з популярними виконавцями, Віктором Цоєм, ще якимись. Це все здерла зі стіни і витягнула із шафи вервицю (чотки) та книжечку, як молитися на вервиці, яку мені дали батьки, коли я залишила  дім, їдучи на навчання, і почала молитись. Довго заснути не могла.

Наступного дня повернулась до храму, прийняла Святе Причастя. Побачила іконну лавку і купила там вперше великий образ, репродукцію ікони Матері Божої, і вона зайняла у мене всю стіну.

У 18 років мені запропонували вийти заміж. Мені говорили, що кохають. Можливо, і так. Але я по відношенню до тієї людини не могла говорити так же впевнено.

Монахиня Симеона

Після цього пройшов тиждень, я працювала. Прийшов мій хлопець, помітив, що у мене … трохи довша спідниця. Запрошує мене на каву, а я не хочу – я змінилася.

Я пояснила йому: «Вибач, я не зможу». Потім була ще довга історія, яка тривала близько року, він боровся за мене.  А я жила невмовкаючими Божими словами у серці. І моє життя почало змінюватися.

Ви батькам тоді щось сказали?

Тоді ні. Це було моє приготування до монастиря. І треба було розв’язати це питання з хлопцем. Коли він уже зробив все, що міг, тоді Бог йому вклав в уста фразу, яку я дуже добре пам’ятаю й зараз.

«Якби ти йшла до когось іншого, я б за тебе боровся до кінця, але я з Богом боротися не буду», – сказав тоді він.

Це були дуже сильні слова, які я пам’ятаю до сьогодні.

Потім Господь показав мені монастир, бо тоді він ще був підпільний. Тоді Церква тільки починала виходити з підпілля.

Коли я прийшла до монастиря, це був звичайний особняк, а монахині лише зрідка вдягали свій – монаший одяг, бо це переслідувалось. Коли я переночувала першу ніч в монастирі, вдома уже не могла ночувати – мене тягнуло туди.

Коли я прийняла остаточно рішення і сказала батькам, це була трагедія з комедією. Вони відмовились від мене. Це було гірше смерті.

Чому відмовились? Ваші батьки віруючі люди, але не змогли прийняти цей вибір?

Вони говорили, що можна жити нормально і ходити до церкви, бути побожним, але не відмовлятись від світу. Тим більше, що мама знала, що я подобалась хлопцям. Кожна мама, тато хоче бачити своїх онуків. Вони говорили, що монашество – велике достоїнство, певне вибраництво, коли Господь сам кладе на тебе палець, вказуючи, що «ти будеш моїм спецназом», умовно кажучи. Це вибраництво радо приймається, коли воно не торкає тебе, твоєї сім’ї, але Бог і це питання вирішив.

Монашество завжди є душею Церкви. Коли немає монашества, немає живої Церкви, де говорять іншим, що заради віри, заради любові, я готовий на все. Навіть до того, що я віддаю найцінніше – дар материнства, свідомо і добровільно живучи у чистоті та зрікаючись своєї волі, маючи послух. Даю обітницю убогості, нічого для себе не набуваю, але маю все необхідне. Я не маю нічого  і одночасно я маю все. Тому таке життя не є легке, але є одним із доказів живої віри та правдивої любові, тому монашество завжди є гіркою солодкістю.

Мої батьки не могли цього зрозуміти. Вони хотіли онуків. Хто не пережив цього на собі, тому важко зрозуміти, як прийняти цей вибір своєї
дитини.

Скільки років ви уже монахиня?

22 роки.

Батьки потім змінили свою думку?

Так. Їх думка змінилась буквально за рік. Я за них молилася. Господь завжди здивує, коли найбільше не сподіваєшся. Він здивує тебе шикарно.

І Господь здивував мене і з батьками.

Якось вони приїхали по мене, бо ми мали їхати в гості до родичів. І владика – єпископ вийшов і запросив їх подивитись, як я живу. Коли батьки побачили, що всі здорові, сміються, тут чистота і порядок, то у них змінилась думка.

Це не було одразу, бо люди в селі батьків роз’ятрювали. Казали: «От, твоя пішла до монастиря, їй не пощастило, така нещасна». І мамі це боліло. Людське слово ранить дуже боляче – навіть важче, ніж куля.  Диявол завжди є батьком брехні, і  він дуже часто користується людьми, а язиком найбільше. Найбільше гріхів ми робимо язиком.

Пізніше Бог і це питання мамі полагодив. Вона сказала: «Так, донька пішла до монастиря, і буде кому мене відспівати, і кому мене доглянути». І все, на тому закрила вуста всім ворогам.

Монашество завжди є душею Церкви. Коли немає монашества, немає живої Церкви, де говорять іншим, що заради віри, заради любові, я готовий на все.

Монахиня Симеона

Ви зараз капелан у військовому шпиталі. Але усі вірять і сподіваються, що колись війна закінчиться, колись, будемо сподіватись, цей шпиталь буде порожнім. Що тоді, які ваші плани?

Інститут капеланства постійно буде при війську. Так, війна рано чи пізно обов’язково закінчиться, ми постійно за це молимось, а молитва зупиняє війни, а не якісь домовленості. Знаєте, як  у нас кажуть, коли Господь хоче покарати, то забирає розум, то вони й домовитись не можуть. Думаю, що інститут капеланства буде постійний при війську, але коли буде на це Божа воля, щоб я тут була, то буду, а як ні, то я залишу цю справу і повернусь до спільноти, з якою я духовно й не розлучалася.

Ви хотіли би бути капеланом при війську?

І так, і ні, я – монахиня. Монахиня не має своєї волі, «хочу – не хочу». Я молюся, щоб Господь дав мені пізнати і як найкраще виконати Його святу волю. Я знаю Бога, якщо Він захоче, то зробить такі ситуації, що якщо я там не маю бути, то і я не буду, і навпаки.

Я не живу своїм бажанням, я живу Божою волею. Наприклад, я не ходжу тут до церкви, хоч мала дуже велике бажання, бо церква, як будівля, є житло живого Бога, який приймає всіх. Я пішла тут до церкви, та мене священик вигнав з храму.

З якого храму вас вигнали?

Цей храм тут, у Черкаському. Коли я прийшла, то священик спитав мене, звідки я? Як дізнався, що я з Української Греко-Католицької Церкви, уніатка, українка і люблю свій український прапор сказав, щоб більше я не приходила. І я більше туди не йду, але молюся за нього по сьогодні.
Для мене це була ознака, що немає духа Христового. Ти можеш скільки завгодно золота на себе надягти, як хочеш розмальовуй церкву, як хочеш у дзвони бий, але коли немає духу любові, духу прийняття, то немає духу Божого.

Євангеліє каже: «Коли ворог твій голодує, нагодуй його; коли спраглий – напій його, коли нагий – зодягни його. Моліться за ворогів ваших».

Якщо цього немає, там немає Духа Божого.

А я не беру участі у безплідних справах темряви, як сказав апостол Павло в одному із своїх послань.

А ці майже три місяці, які я тут, священик жодного разу не прийшов сюди, хоча б святою водою покропити, не кажучи вже про щось більше.

Ця біда показує, хто є хто. Тому пам’ятайте, що між єпископами є єпископи, між священиками є священики, між монахами є монахи і між людьми є люди.

Я не ходжу тут до церкви, хоч мала дуже велике бажання, бо церква, як будівля є житло живого Бога, який приймає всіх. Я пішла тут до церкви, та мене священик вигнав з храму.

Монахиня Симеона 

Коли ви уже знали, що будете їхати до Дніпропетровської області, які у вас були уявлення про ситуацію тут, з мовою, з релігіями, з сепаратистами, з неприйняттям?

Я була готова. Я не думала, що мені доведеться зустріти. Я тільки молилася про те, щоб я залишилась Божою за будь-яких обставин, що б мені не довелось тут зустріти і пережити. Я за це і по сьогодні молюся.

Коли я працюю з пораненими, я ніколи не питаю їх, до якої конфесії вони належать, до якої церкви ходять, чи вони віруючі, чи ні. Це питання найостаннішого порядку. Найперше моє питання: «Як ти себе почуваєш?» і зразу думаю – що я можу зробити для нього.

Не було остраху, що тут осереддя сепаратистів?

Ні, не було. Для Бога немає такого поняття, як сепаратист. Вони ж також люди. Він посилає дощ на добрих і злих, і сонце світить на праведних і грішних. Є золоте правило:  якщо ти «сволоч», грубо кажучи… до речі, слово «сволоч» – старо-слов’янське слово, і означає «свиту», «прислугу». Історично так склалось, що люди сприймали свиту царя як поганих людей, так і стало це слово мати негативне значення.

І, якщо людина – «сволоч» у буденному житті, то ти така ж «сволоч» і на війні, і в родині, і будь-де.

Тому кожен, має задуматися – якою «свитою» він є?  Тому я просила Богородицю, щоб я залишилась людиною за будь-яких обставин, що б мене не спіткало. Я знаю хто я є. Я є власністю живого Бога і маю нести Бога  там, де я є. Одній святій душі Господь сказав: «Я дозволю тобі нестриманість, тільки в одному – у Святій любові».  І це мені дуже сподобалося.

Я люблю свій народ, незалежно від того, звідки людина, зі сходу вона чи з заходу, з півдня чи півночі.

Звичайно, боляче бачити притупленість ума, накинуту іншими, коли людина наче зазомбована, коли вона тебе не чує, коли вона не бачила нічого іншого, вважає, що те, що у них – найкраще.

Цих людей питаєш: «Ви були десь за кордоном? Ви бачили, як люди живуть ще деінде?». «Ні», – відповідають. Я запрошую, хоч поїдьте до нас, на захід – подивіться. Не обмежуйтеся лише до «своєю територією».

Не може людина не мати вибору. Навіть в магазин, коли людина приходить – вона обирає. А для вибору потрібні знання, щоб вміти порівняти і зробити правильний вибір.

Ми самі довели до того, що ми зараз маємо. Тому мусимо у будь-який спосіб це виправляти. Людина, як будь-яка тварина, тягнеться до тепла, до добра. Але тварина  ніколи не буде пити, їсти і йти туди, де є небезпека, що їй шкодить. А людина це зробить і туди піде. Тому уважайте, бо зі Світлом сам світлом станеш, а з ненависним сам ненависником станеш і з лукавим завжди будеш поступати за лукавством його. Дешевого хліба немає ніде. Якщо вам щось дають даром, знайте, що хтось за це заплатив і «зідре» з вас вдвічі більше. Диявол нічого нового не придумав. Тільки змінив звичайний одяг на брендовий.

Перед Богом кожен предстане сам зі своєю совістю, і буде кожен перед ним відповідати не тільки за зло, що зробив, а й за добро, яке міг зробити, але не зробив. І це буде найболючіше.

Коли я працюю з пораненими, я ніколи не питаю їх, до якої конфесії вони належать, до якої церкви ходять, чи вони віруючі чи ні. Це питання найостаннішого порядку.

Монахиня Симеона  

Як ви думає, можливо, все-таки є Божа ласка і любов до українців? Зараз багато говорять про феномен волонтерства, коли люди роблять добро, хоча могли б і не робити. І часто це потрібно більше самим людям, тим, хто допомагає.

Україна – свята земля, зі святими людьми. Кожна людина є в серці волонтер, яка за певних обставин безумовно робить добро.  Це є Божий дар, який щедро даний моєму народу. Я пишаюсь своїм народом, і горда з того, що я цеглинка його. Колись Ізраїльський народ дивував усіх, і всі його боялись, тому що з ними був Бог Ізраїля – Ягве. І сьогодні наш народ дивує цілий світ, і його бояться, тому шматують і нищать безперестанку. Я переконана, я більше, ніж переконана, що Господь бачить, що наш внутрішній ген нищать і не можуть знищити, тому благословляє його і береже. Ви ж подивіться на наш Схід; саме тут – голодомори, саме тут геноциди, саме тут всіляка «шваль» проходила і намагалась залишитись.

Ми загубили своє коріння, і тому маємо зараз стільки клопоту. Бог подіяв цією бідою (війною), щоб люди і тут почали освячуватися, каятися, змінюватись. Пам’ятаєте, я казала, що молитва зупиняє війну, тому, якщо ти зробиш до Бога крок, Бог зробить до тебе десять кроків.

Коли люди сидять у підвалах, що вони роблять? Моляться. Можливо, вони відмолять цю, колись славну, землю.

Я 3 роки тому була в Амвросіївському районі на Донеччині, село Добропілля.  Я не могла собі уявити, як люди у 21 столітті можуть жити так, як після Другої світової війни? Убогість страшенна, культури ніякої, блуд, випивка, нічого святого. Для мене це був шок. Свят у них немає – нічого…

А коли на Різдво ми влаштували коляду та почали ходити разом по хатах і співати, колядувати, люди плакали, не вірили, що це може бути. Ми з дзвіночком ходимо, з Різдвом вітаємо. Для нас це звичне, а для них це шок, дивина. І тоді я зрозуміла, як багато нам треба працювати, відкриватись один одному, вчитись одні в одних, щоб пізнавати один одного і єднатися. Єднатися – щоб ділитися. Диявол завжди є батьком брехні, який постійно звинувачує, наговорює і постійно перекручує прості дороги Господні. Не піддаваймося йому – бо з нами Бог.

Ми загубили своє коріння, і тому, маємо зараз стільки клопоту. Бог подіяв цією бідою (війною), щоб люди і тут почали освячуватися, каятися, мінятися.

Монахиня Симеона 

Як вийти на ці прості дороги?

Щоб вийти на прості дороги, ми мусимо один  одному простити і прийняти один одного. Ми мусимо противитися дияволу, і він від нас утече. Не агресією, а своїм молитовним, богоугодним життям. Своїми ділами свідчити  Бога. А де Бог-Любов, там дияволу місця немає. Це – практично те, що я зараз тут роблю. Я хочу бути вогнищем віри і любові – там, де я є. Знаєте, що кажуть мені медсестри або хлопці, коли чують, що я з Тернополя приїхала? Кажуть, «це ж так далеко», «приїхала здалеку, нічого для себе не вимагає, і вона нам служить, – кажуть мені. – А де ж наші звідси? Де ж наші?».

Я кажу: «Не дивуйтесь». Бо брат пізнається в біді, і в біді чужий тобі братом буде. Тому ми мусимо кожен на своєму місці думати. Що нам говорити, який прапор нам підіймати, що нам кричати на площах. Ми маємо цінувати цю землю. Цінувати, любити, пізнавати її.

Наш народ – це квітка серед інших народів у великому горщику, яким є вся Земля. Ми мусимо вчитися, розвиватися, не соромитися свого, щоб насправді бути свобідним. Полюбімо себе правильно, як казав Тарас Шевченко: «Чужого навчайтесь і свого не цурайтесь».  Коли полюбиш себе – ти зможеш полюбити й іншого. А Любов – зла не чинить. Божого вам благословення та миру.