Носії Божої Любові. Відгук волонтерів про служіння у військових шпиталях

«Немає більше високого шляху, ніж шлях милосердя,

і пройти цим шляхом може лише смиренний і лагідний».

Августин Аврелій

 

Носії Божої Любові!

Наше служіння пораненим розпочалось у вересні 2014 року запрошенням сестри Василії. Це було не просто. У час після «Іловайського котла» були дуже покалічені тіла і душі, хлопці молоденькі від 18 років без рук, без ніг… Картина одна з найнеприємніших.

Від вересня до грудня 2014 року ми два рази на тиждень відвідували поранених у «Головному клінічному госпіталі» м. Києва. Пораненим нічого з матеріальних речей не несли, а просто спілкувались і слухали те, чим вони діляться. Йдучи до поранених, ми ніколи не покладаємось на власні сили, бо людина, окрім покаліченого тіла, більше нічого не бачить. Коли ти покладаєшся на Божий супровід, то бачиш в зраненому тілі здорову душу, можеш сказати людині прості слова: «Все буде добре. У Бога нема неможливого».

У грудні, коли всі діти очікували на подарунки від Св. Миколая, святий дивним чином запросив нас бути його помічниками і принести радість пораненим. Подаруночки готувала екуменічна спільнота християн зі супроводом і допомогою Св. Миколая. Спільними зусиллями ми зібрали 410 подарунків, які містили фрукти, солодощі, цитату (написану від руки) і іконку.

Це був перший наш захід під гаслом «Принести радість кожному».  Разом із нами, на наше запрошення, радість відвідин розділили о. Віталій Воєца, с. Василія і Св. Миколай – брат Дмитро. Емоції поранених не можна описати словами: хто сміявся, хто плакав, хто цілував руки святому, хто просив сфотографуватись, стоячи на одній нозі. Медперсонал просив: «Ви тільки наших хлопців не забудьте привітати».

Наступний захід ми провели на свято Покрови Пресвятої Богородиці та, одночасно, Дня захисника Вітчизни. Уперше наважилися завітати не тільки до Головного клінічного військового шпиталю, а ще й до шпиталю Прикордонної служби та Ірпінського шпиталю. Відвідали 614 поранених і хворих. Також уперше нас офіційно пропустили до психіатричного відділення, де змогли привітати наших військових. Подаруночок був маленьким: тістечко, цукерка, цитата та іконка, але слова одного із поранених, засвідчили що сам прихід є найбільшим подарунком: «Я не можу Вам висловити свою вдячність! Ви просто прийшли і засвідчили те, що нас люблять і про нас турбуються, це саме те, що нас тримає на передовій».

Цього року Святий Миколай також не забув про українських захисників. На заклик «Подаруй пораненому радість на Миколая – принеси 2 цукерки!» парафіяни церкви Св. Миколая Мирликійського, що на Аскольдовій Могилі, спільними силами сформували 800 подарунків. Кожен подарунок від Св. Миколая був наповнений такими дарами: вручну вирізане смайлик-сонечко з написаною цитатою про любов – це Слово Боже, яке всіх зігріває та надихає; ікона Св. Миколая з молитвою – це Свята Церква; яблучко, мандаринка і цукерки – це плід від сонечка; тістечко (печене власноруч) та печиво – це хліб насушний, який дає нам Отець Небесний; і праця кожного – це все є повнотою радості для людини. Один поранений, прочитавши отриману цитату, нам відповів «ці слова, які мені написав Св. Миколай викарбувані в моєму серці, дякую святому що він мені їх пригадав».

fc263f8c-a57a-48ce-b583-166bf3817e4c

Направду Св. Миколай робить дива! Зустріли поранених, до яких вперше за все життя завітав святий. Цю радість не можна передати словами! Помічників Чудотворця цьогоріч радо зустрічали всі медичні заклади, в які мали нагоду завітати, надавали кімнати для подарунків, дозволяли проходити у відділення, в які раніше були закриті двері, запрошували заходити до поранених частіше.

Наступний наш «запланований» захід мав відбутись на вербну неділю цього року, але…у Бога свої задуми. Отож, наприкінці січня під час відвідування поранених у госпіталі Прикордонної служби, нас дуже зворушили слова Петра: «Українці вважають, що ми захищаємо владу, а не Україну. І, Ви знаєте, це так прикро слухати. Люди не усвідомлюють, що ми захищаємо там рідну землю, щоб ці події не розгорнулися в інших регіонах. У мене складається таке враження, що ми інші, що нас бояться, що ми не потрібні. І від цього стає дуже страшно».

Так, виникла ідея здійснити наступний захід у неділю, напередодні Стрітення Господнього. Ми відвідали два госпіталі – Ірпінський та Прикордонної служби.

Даруночки для наших захисників збирали всі, як кажуть, по нитці, по частинці: іконки року Божого Милосердя, вручну підписані сердечка з цитатою зі Святого Письма про Божу любов, листівочки, вітаміни від застуди (мед, імбир, лимон, часник, цибуля), пиріжки з капустою, торт, цукерки, варення, печиво, лимони, яблука, мандарини, апельсини. Наш прихід для багатьох був підтвердженням того, що боротися потрібно і важливо, бо є за кого. Дехто щиро втішився з нашого приходу, а ті, хто не любить несподіванок, були вражені дитячою щирістю, з якою ми до них завітали.

8e8195c9-439b-4fa9-9667-247c693540a8

Багато хлопців запитували, з якої ми «організації». За їхніми словами, «люди не можуть прийти, просто так, подякувати». А ми презентували нашу «організацію» так: від понеділка до п’ятниці працюємо кожен на своїй роботі, а неділю присвячуємо нашим захисникам – це наш християнський обов’язок.

Відчувши потребу йти і нести радість кожному, наступну зустріч організували в неділю прощення. Зі словами подяки, млинцями, які напекли наші неперевершені господині, та іншими смаколиками, чашками та власноруч написаними цитатами про прощення завітали до поранених та хворих в Ірпінський госпіталь та госпіталь Прикордонної служби.

Всі заходи, які ми організовуємо для поранених, проходять із благословення о. Ігоря Онишкевича та за духовної підтримки і супроводу о. Віталія Воєци, медичного капелана. А в приготуванні подарунків нам радо допомагають наші парафіяни церкви Св. Миколая Мирликійського на Аскольдовій Могилі, наші друзі та колеги по роботі. Розділити радість дарування запрошуємо сестер Служебниць, сестер Василіянок, братів семінаристів, парафіян, щоб показати направду «Живу парафію» в дії.

Нагородою, яку ми отримуємо за це є повна довіра Богові, переміна, яка вчить бути тою щирою дитиною, що може прийти просто так, сказати «Спасибі», побажати швидкого одужання, запевнити, що все буде добре і піти… піти, не очікуючи на похвалу. Найбільшою нагородою є щасливі посмішки, навіть через такий нестерпний біль, і ті очі, які випромінюють вдячність і вчать нас бути щирими, не лицемірити, не шукати людського визнання.

Відвідування поранених вчить нас стукати, співпереживати, просити для когось а не для себе, слухати і в покаліченому тілі бачити здорову душу, робити все просто, щиро, з любов’ю, радіти і просто… ЛЮБИТИ.

Нехай у нас ніколи не забракне любові.

Волонтери-організатори Василина і Марічка Томишинець

для Департаменту Патріаршої курії УГКЦ
у справах душпастирства силових структур України