“Не помітити нас було неможливо”, – о. Андрій Зелінський про шлях до Люрду

– Вот, пожалуйста, возьмите. Может, вам понадобятся. – промовив чоловік у білій сорочці та з червоною карваткою, простягаючи на очах у пасажирів, які очікували посадки на рейс Київ – Мюнхен, 200 євро одному із наших поранених бійців. – Спасибо Вам!

– Вас половина Москвы поддерживает. Удачи вам, ребята! – з особливим оптимізмом у голосі в курилці Мюнхенського аеропорту звернулась до наших хлопців молода москвичка-оптимістка.

– Ви з України? – запитав чи то німецькою, чи то польською мовою молодий продавець, коли ми з молодим офіцером-десантником підійшли купити води. – Я з Югославії. Ми знаємо, як це. Самі пережили. Може, вам більшу плящину? Тримайтеся там! Хай щастить!
11011748_10204556393690098_4865244437247883136_n

А я просто пишався своіми друзями у військових одностроях, із жовто-блакитним прапорцем на лівому плечі та нашивкою UKRAINE навпроти серця, коли ми з групою наших хлопців-атівців – хтось опираючись на милиці, хтось із забинтованими грудьми та рукою, хтось несучи у руках рюкзак власний та свого товариша – пересувалися скляними коридорами по глянцевих підлогах аеропортів Борисполя, Мюнхена, Тулузи. Не помітити нас було неможливо. І поглядів нас супроводжувало чимало.

Європа нас бачила – хтось, можливо, дивився із деякими ідеологічними упередженнями; хтось із щирим співчуттям; хтось під настирливий шепіт жорстоких докорів власного сумління. А ми просто їхали до Люрду, аби спільно помолитися за мир у рідній країні, за бойових побратимів на неспокійних позиціях українського фронту, за рідних і близьких, за поранених і за тих, хто уже відійшов у вічність.

Щорічне Міжнародне військове паломництво, яке відбувається у французьких Піринеях, гуртує на молитву понад 10 000 військовослужбовців із близько сорока країн світу. Цьогоріч нам особливо є за що молитися…

о. Андрій Зелінський, ТІ