«Не чекати, коли до тебе постукають», – о. Андрій Сіданич про капеланське служіння
“Не чекати, коли до тебе постукають”, – саме з такої позиції підходить до свого служіння капелан 2 Галицької бригади Нацгвардії України отець Андрій Сіданич. “Не чекати, а йти і діяти. Слухати, підтримувати, говорити – усе це можна робити не лише у капличці чи в кабінеті за столом. А й просто під час того, як хлопці тренуються у спортивній залі чи заступають у наряд”, – переконаний капелан.
Отець Андрій Сіданич є капеланом у бригаді вже кілька років. Вже чув не одну сотню історій від строковиків, дав не одну пораду, і втішив добрим словом не одну людину. Під час строкової служби хлопці змінюються, у цьому капелан переконаний. Через кілька років своєї роботи зі строковцями, він вже може поділитись деякими спостереженнями та думками.
«Є певна специфіка праці з тими, хто вперше переступив поріг військової частини, – розповідає Андрій Сіданич. – Потрібно розуміти, що хлопці мають певний стрес і тоді я відчуваю, що до них потрібно бути ближчими, порозмовляти, допомогти зняти напруженість. Вони хочуть одразу отримати позитивний досвід. І цей досвід їм можуть дати капелани, психологи, старші товариші, офіцери».
Від першої зустрічі в частині багато чого залежить. Капелан розповідає, що багато хто з хлопців, коли звільняються у запас, згадують, як вони вперше прийшли у частину, яким був перший день, як служили перший місяць.
«Дуже важливо знайти час, терпеливість і любов до тих, у кого військова служба лише починається. Я намагаюсь їм показати, що їх служба – це спільне наше життя на цей відрізок часу. Ми маємо бачити в них не просто військових, а членів великої родини».
Капелан розповідає, що іноді бувають випадки, що новоприбулі строковці неохоче говорять із священнослужителем. Кажуть, що до церкви не ходили і цим не цікавляться.
«Звісно, зовсім твердих відмов не було, – пригадує отець Андрій Сіданич, – але були такі, які розповідали, що далекі від релігії. Але це лише при перших зустрічах. Це пов’язано з тим, що вони бачать капелана, як священника своєї парафії, якого вони бачили, наприклад, раз на рік у якесь свято. Але, коли вже такі хлопці бачать, що капелан тут в частині не лише, щоб заставляти їх молитись, – жартує, – а й для того, щоб з ним просто поспілкуватись на різні теми, тоді вони крок за кроком міняють своє бачення. Тоді вони вже починають самі приходити, поступово відкриваються мені».
З часом капелан помічає зміни у гвардійців. Від першого дня служби, до того, як вони вже їдуть по домівках, зміни надзвичайно помітні.
«Кожен строковик, який приходить до війська, набуває якогось свого досвіду, – продовжує розповідати капелан. – І цей досвід в більшості позитивний. Дуже часто приходжу саме тоді, коли строковці звільняються у запас. перед тим, як командир їм дякує за службу, я завжди по кілька хвилин спілкуюсь з кожним і завжди роблю спільне фото на пам’ять. Майже усі говорять мені, що військова служба зробила їх більш терпеливими, допомогла зміцніти та навчила бути твердими до обов’язків, які вони мають виконувати. Вони зізнаються, що військова служба навчила їх відповідальності за себе, та бути один-за-одного».
Андрій Сіданич зізнається, що в першу чергу намагається стати другом для кожного.
«Капелан, безумовно, має бути другом. Щоб хлопці відчували, що капелан у будь-який час може підставити своє плече. Власне, при перших зустрічах з новоприбулими строковцями, я їм розповідаю, що я поруч і в будь-який момент можу щось підказати чи підтримати».
В бригаді є і загальні зустрічі, під час яких капелан спілкується з усіма, до нього можна звернутись завжди особисто. Строковці знають, що капелан на службі навіть вночі.
«Хлопці знають, що в клубі є мій номер телефону, він доступний для усіх. І я їм наголошую, що вони можуть телефонувати в будь-який час дня і ночі, аби лише вони не лишались зі своїми проблемами сам-на-сам».
Капелан підходить до гвардійців, щоб вони не робили і де б не знаходились.
«Не потрібно чекати, поки до тебе постукають. Потрібно іти і стукати самому. Ось можливо хтось і забув, що в бригаді є капелан. А я підійду, порозмовляю, а хтось собі і згадає, що щось хотів у мене запитати».
До капелана звертаються не лише строковці, а й військовослужбовці за контрактом, і офіцери, і члени родин. Капелан не лише спілкується з усіма чи призиває до молитви, він ще й слухає, підтримує, радить. Чи є в бригаді хоч хтось, хто досі не знає, що серед усіх однаково одягнутих людей, є такий, хто не ходить завжди у рясі, але служить не по-військовому? Ні, немає.