Місія миру та радості: капелан із студентами дарував надію на сході України

Традиційно українці святкують Різдво з сім’ями. Проте цьогоріч два десятки студентів разом із студентським капеланом отцем Юрієм Остапюком вирішили поїхати на Схід із вертепом, із Різдвяним теплом і радістю до тих, які живуть чи захищають нас у іншому кінці держави.Попрощалися зі Львовом із вікна потяга ще 4 січня, повернулися 11, тоді коли всі намагалися зібратися з силами, аби почати робочий тиждень після тривалих свят-вихідних.

Місією поїздки було відвідати тих, хто перебуває на Сході: тих, хто там живе, і тих, хто захищає нас, щоби у тій складній ситуації, яка склалася, подарувати їм трохи надії. Адже Різдво – це надія.

Студенти розповідають, що насправді зважитися на такий крок було нелегко. Хоча було бажання їхати і нести у такий спосіб радість народження Спасителя, все ж хотілося бути на Різдво вдома: із рідними, сім’єю, друзями. Хотілося спокійно колядувати від хати до хати, без клопотів піти до церкви.

Роман Дмитрів розповідає про те, що у листопаді побував на Сході і зрозумів, що на Різдво має сюди повернутися.Батьки хвилювалися, тому без великого ентузіазму погоджувалися на участь своїх дітей у цій поїздці.

Готуватися почали ще у листопаді. Тоді відбувся перший ярмарок, на якому можна було придбати різні вироби ручної роботи та випічку. Всього відбулося три ярмарки, які зробили цю поїздку можливою. Згодом почалися приготування самого Вертепу і Маланки, які і показували на Сході дітям, військовослужбовцям та звичайним людям.

«Вже на Сході, – розповідає одна із учасниць поїздки, – кожен день був таким насиченим, що здавалося, що пройшов не день, не доба, а цілий тиждень». Усі дні від 6 до 9 січня, здавалось, злилися в один суцільний безперервний проміжок часу. За цей час відвідали Костянтинівку, Краматорськ, Димитрово, Слов’янськ, Дніпропетровськ: госпіталі, військові частини, парафії, школи…

Було дуже багато людей, облич, історій: у кожної людини свої.Подекуди, смуток на тих обличчях, подекуди – радість, десь – спогади в очах. Хтось із військових розповідав, як святкував Різдво у своїй родині, хтось навіть додавав дуже доречні коментарі під час вистав.

Всі незручності, які довелося пережити у поїздці, для акторів театру були дрібницями, бо те, що відчули і побачили – значно більше і важливіше. Студенти кажуть, що дружня атмосфера і важливість спільної справи, яку робили, компенсували домашній затишок і комфорт. Вони їх творили разом там, де знаходилися.

Один із учасників поїздки зазначив: «Ми повернулися. Тілом. Але неможливо повернутися до того стану, яким ти був. Я побачив те, чого ніколи не бачив: чоловічі сльози на війні. Ця поїздка перевернула моє ставлення до всього, що відбувається.»

Висловлюємо щиру вдячність усім, хто долучився до цієї місійної поїздки: коштами, сприянням і молитвою! Особливу подяку складаємо Фундації Св. Миколая, за підтримки якої відбулася ця поїздка. Дякуємо о. Максу Рябусі, який завжди був поряд та п. Ірині Рябусі, яка дбала про студентів, як мама!

А найпромовистішими будуть розповіді самих студентів:

Глафіра Щербак: «Первые дни сложно было сдерживать слезы и спокойно разговаривать с нашими Героями-военнослужащими, поддерживать радостный Рождественский дух. Особенно меня впечатлил самый последний госпиталь, который мы посетили. Пан Александр. С каким трепетом, с какой теплотой, нежностью, любовью он рассказывал о своей семье и трёх детках. Его через неделю должны выписать и снова на передовую. Ради будущего его детей, всех украинцев и нашей страны. Он говорил и слезы накатывались на его глаза снова и снова. Он шел до самого выхода, курил и говорил одно: Все будет хорошо, не стоит плакать, все будет хорошо.
Очень тронуло, честно говоря, в такие моменты сердце уходит в пятки. И душа переполняется радостью и благодарностью к Богу, что Он дал нам возможность показать живого Бога там, куда сложно попасть и где порой за два года никто не бывал.
Один военнослужащий в военной части все время смотрел на меня во время выступления и после него. А потом подошел, обнял меня и заплакал. Слезы, слезы… Он снял шеврон, протянул его мне, крепко обнял и сказал, что я напоминаю ему его жену. Не передать словами все, что тогда испытала я и уверенна этот замечательный человек»

Іванка Зачкевич: «Було дуже приємно, коли ти бачиш на очах в солдатів сльози і розумієш, що кожен з нас передав їм частинку Різдва. Військові порадували своєю щирістю в розмовах і відданістю справі, яку вони роблять»

Роман Малявський: «Не зважаючи на велике бажання поїхати, мені все ж хотілось бути вдома на Різдво, а особливо на Святій вечері. Але коли почув що на деяких парафіях вже понад 10 років не було вертепів і думаючи про всіх військових, які не можуть бути вдома, які стоять за нас, я вирішив поїхати»

Дарія Щербак: «Знаете, еле сдерживаешь слезы, когда приезжаешь и видишь солдат там, в заброшенном крае, где местное население практически их не поддерживает, где они остаются один на один с войной. Никогда не забуду наше выступление в Славянске. Мы заходим — полумрак, по периметру комнаты стоят бойцы, с равнодушным видом и многодневной усталостью. Выхожу в центр комнаты. Поднимаю голову и вижу глаза…Глаза полные боли, равнодушия, переживаний и сомнений. Начинаем выступать. Сцена за сценой. И вот он, сидит под батареей и плачет. Мороз по коже, слёзы…»

Наталка Гнип: «Їдучи, думала, що буде так, як минулого року – діточки та парафії. Тільки діточки виявились зовсім дорослими і мужніми людьми, а парафії, хоч і пригноблені, вимучені усіма подіями, але не знищені!!!! І не будуть знищені, бо на тих “декількох” вірних тримається весь Схід.
Я вірила, що там є люди, які люблять Україну, хоча б в душі, але мої очікування перевершились, коли наш російськомовний народ пообіцяв говорити українською, якщо їхнє місто звільниться від окупантів. І вони дотримуються свого слова: вчать українську мову та історію, читають твори і пишуть диктанти, будучи вже пенсіонерами. Змінюватись можна завжди. А також віддають вільний час (тобто весь свій час законного відпочинку), кошти та сили на плетіння маскувальних сіток та «кікімор», на маленькі подаруночки-обереги своїми руками для наших хлопців.
Ніколи не чула таких гарних пісень, як ті, які лунали на третій лінії фронту, де нехай і говорять російською, але любові в серці до України мають більше, ніж сотні західних патріотів. Вони слухали нашу «вістку з України», але не з Заходу, і з запалом в очах її приймали.
Чесно кажучи, було страшно дивитись хлопцям в очі. Не знала, що побачу: радість, сум, осуд чи байдужість. Найбільше було перших 2-х. Сум за тим, що не вдома, що ще комусь довго, а комусь трошки, але навіть за цей час можна загинути (це відчуття напевно намагались задавити). А радість від розуміння, що про них пам’ятають, люблять і моляться. Хтось згадав свята вдома, хтось побачив таке дійство вперше, і безперечно хтось таки повірив у силу маленької дитинки. Всі дуже хочуть додому, рахують дні до відпустки. Хотілось витерти їм сльози, щоб не обморожували лиця»

Андрій Олійник: «Хотілося відсвяткувати це Різдво якось по-особливому. Коли мені запропонували поїхати на Схід в період Різдвяних свят до наших військових, до дітей з інтернату та до людей з наших церков там на Сході, я відразу погодився. Немає нічого кращого ніж жертвувати себе іншому, не очікуючи чогось в замін.
Страху не було, бо розумів, що в зону небезпечну нас не допустять, а ще знав, що там велика кількість наших захисників. Всіх військових не запам’ятаю. Але є декілька з якими найбільше здружився. Їхні імена тепер завжди згадую в свої молитвах. Вразив волонтерський центр – «Краматорські Бджілки». На саме Різдво вони були там та служили, щоб наші захисники мали все необхідне».

image image image

Джерело: Центр Студентського Капеланства ЛА УГКЦ