Роздуми о. Андрія Зелінського до Дня Матері

Із захмареного неба виглянуло тепле сонячне проміння – яскраве і добре, як ранкова усмішка немовляти. Весело защебетали пташки. Весна обіймала світ першим цьогоріч теплим вітерцем, а той завзято ганяв небесними просторами надуті з білих пухнастих хмарин вітрила, шмигав у голому гіллі дерев, грався волоссям молодих і вродливих, окрилював, надихав весною. Життя прокидалось. Весело посміхався на розі вулиці скрипаль. Двоє невибритих чоловіків із цигарками у зубах неквапно працювали над облупленим фасадом сусіднього будинку. Під струнким молодим кленом із сором’язливою невпевненістю про щось дуже важливе воркотіли ще зовсім юні, але уже такі справжні й такі закохані…

Вона вийшла з-за рогу… У сонячну весняну днину, коли усе довкола пахло життям. Виснажене бліде обличчя прикривала чорна, як ніч, хустина. Погляду не було, світу не зауважувала, а світ боявся зауважити іі. Під малиновим жакетом чорна кофта і, здавалось, дуже міцні руки. У руках чорний пластиковий пакет із якимись речами Сашка – усе, що залишилось від іі сина… Вийшла на вулицю і зупинилась. Поставила на землю свою ношу, поправила на голові хустину, приховала згорьовану сивину… Погляду не було. А губи ворушились, щось шепотіли… Може, до себе; може, до свого болю; може – до свого Сашка… Прямувала із частини, куди хлопці передали зі сходу Сашкові речі: форма, яку разом вибирали у воєнторзі на ринку; планшет Samsung із подряпаним екраном; дві пари добряче підтоптаних берців – нові планували купити з чергової зарплати; старий іще бушлат із кількома цигарками та купою недопалків у пачці; годинник, подарований колись батьком… Особливо схвилювалася і знову просльозилася, коли у купі особистих речей натрапила на ламіновану іконку з Богородицею. Ту саму, яку, випроваджуючи сина на фронт, поклала у кишеню, поближче до серця, із словами: “Пам’ятай, сину, мати завжди з тобою!..”

Нервував, коли їхав уперше. Щойно, здавалося, вчора отримав офіцерське звання, лейтенантські погони. Пам’ятала випуск із військового інституту і сина-офіцера на розкішному плацу, що із високо піднятим підборіддям крокував колоною молодих і щасливих, як він сам, захисників Вітчизни. “Божечку, який красень!” – пишалася мати. Як вона ним пишалася!!!… Він був у неї один-єдиний на цілісінький Божий світ, а вона – у нього. Батько, теж офіцер, залишив їх, коли Сашкові було п’ять років: пішов шукати щастя з іншою, але сина не відрікався, та й вона не перечила їхнім зустрічам. Зрештою, саме його зв’язки допомогли прилаштувати хлопця до військової школи – так вона називала військовий ліцей, – а там уже Сашко показав свої лідерські здібності: вроджений – від батька, мабуть, передалось – командир. У відмінники не пропихався, але учився совісно. Друзів – не злічити: душа усіх компаній. А от із Галинкою якось у них не склалося: не хотілося молодій та вродливій по гарнізонних гуртожитках своє життя марнувати, вкінці й поставила хлопця перед вибором: “Або я, або армія!” Хоча й добра була дівчина, і вродлива. Довідавшись про загибель Сашка, зателефонувала…

“А як же ж тепер?..” – запитувала себе. “Як без нього?.. ” Губилася у сум’ятті незрозумілих почуттів: важко ій було збагнути, кого, насправді, жаліла більше – його, чи себе без нього. Таким молодим пішов іі син! Так нічого у тому житті й не успів побачити: після ліцею – одразу інститут, після вишу – війська, а там днював і ночував на службі – то наряд, то перевірка згори, а він ж у колективі чи не наймолодший… А вона мріяла, щоб син світ побачив! Щоб побачив усе те, чого самій побачити не довелось. Навіть документи на закордонний паспорт подали. Не дочекався… Віддав усе, що мав іі син: час свого короткого життя; простір своіх буднів; здоров’я юнацьке; молодість замріяну; долю свою хлопчачу; те, що зробить іще міг; те, здійснити чого не дозволила офіцерська зарплатня; зрештою – саме життя віддав… геть усе… Кажуть, помирав у муках іі Сашко. З обпаленим обличчям вистрибнув із підбитого бронетранспортера, та не зміг відбігти далеко: гранатою одірвало ліву ногу. Голосно стогнав од важкого болю, але хлопцям не вдалось до нього пробратися крізь густий шквальний вогонь. Залишився по той бік вогневоі завіси. Один-однісінький умирав од болю та від втрати крові під обстріляним зорями небом Донбасу… Її Сашко…

На якийсь час можна успішно пірнути з головою у метушливе повсякдення, та пам’ять не приборкати: рано чи пізно вона підступно вулканом викидуватиме із своїх нетрів обличчя Сашків і Юрків, Серьог і Дім, Жень і Максимів… І заглядатимуть вони до глибини наших сердець і нашого сумління, із щирим хлопчачим поглядом і німим докором запитуючи у кожного із нас: а ти, чи не даремно день сьогоднішній на цій землі прожив?..

Пам’ятала ніч, коли зателефонували з бригади і сказали, що Сашка більше немає. Не розуміла, як може не бути його, якщо, окрім нього, у неі немає нікого. Жила ж лише для нього одного! І як тепер жити далі?.. Заради кого працювати? Заради кого терпеливо долати нестримний біль самотності? Кого виглядати пізнім суботнім вечором? Від кого сподіватися такого завжди довгоочікуваного дзвіночка перед сном?.. Хто їй тепер скаже: “Та все в нормі, ма…” ?

Міцна, сильна у своїй простоті та справжньості, потужна, як доля мого народу. У вихорі весни – мати Сашка… Найвеличніший монумент українському воінові!!!
Поправляючи обидва кінці чорної, як ніч, хустки, із важкою ношею у руках і нестерпним тягарем у серці, задивлена у себе, у свій нездоланний біль, попрямувала мати крізь власне горе у беззмістовну метушню весняноі днини. Як на Голгофі, до кінця вірна. Як у Тичини, “падаючи на обніжки, хрестом розп’явши руки”. Українська Мадонна ХХІ-го століття… Наша мати, бо мати нашого Сашка! Зболена і згорьована, заживо спалена у бронетранспортерах, розірвана на дрібні шматочки скаженими залпами артилерійських снарядів, з обвугленим обличчям і відірваними кінцівками, з окровавленим материнським серцем, прозора і справжня, нездоланна, як сама істина, весняними вулицями мого міста йшла мати українського солдата…

о. Андрій Зелінський, ТІ