#Листивійни. Лист матері полеглого Героя Владової Алли

У рамках проекту “Листи війни” Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ продовжує друк листів матерів, дружин та родичів полеглих Героїв до своїх найдорожчих, яких втратили на війні.

Владова Алла, 1955 р.н., смт. Вільшанка, Кіровоградська обл., мати полеглого воїна Владова Ігоря Анатолійовича (“Генерал”), 54-а окрема механізована бригада.

“Сьогодні знову 20-е, просто 20-е, кляте 20-е, яке щомісяця ось уже чотири з половиною роки розриває серце навпіл. Чотири з половиною роки… А біль не відпускає.

І ось сьогодні вирішила написати тобі, синку, листа. Лист у вічність.

Чи прочитаєш? Звичайно! Мій Ігорьок, ти ж все бачиш, правда? Ти ж бачиш, як ми з батьком живем лиш спогадами…

Перший зубчик, перший крок, перший клас, випускний, служба в армії, присяга Україні. Простий хлопець з надзвичайно добрим серцем, ти всім допомагав, віддавав останнє, бо інакше просто не міг. А пам’ятаєш, синку, як ти приніс мені із школи пів мандаринки? Тебе пригостили, а ти пів з’їв, а половинку приніс мені. Це неможливо забути.

А твої хвилювання, коли народилась перша донька Лілічка. А пам’ятаєш, як ти говорив, коли народилась друга донька: “Тільки не кажіть, що знову дівчинка!” А потім здував із своїх донечок пилинки, бо страшенно їх любив. Ти балував їх, все їм дозволяв і весь час говорив: вони ж дівчатка! Ніби це був код у вседозволеність.

Виросли твої доньки, обидві красуні. Лілічка і Юлічка – ти так лагідно їх завжди називав. Лілічка, як дві краплі води, схожа на тебе, така ж завжди усміхнена, така ж добра серцем, із щирою душею, останнє віддасть друзям.

Нажаль немає втіхи і розради від внучок, бо не спілкуємся, так склалось.

Та ти ж все знаєш. Ну нічого, головне, що живі й здорові. Щоразу молюся за них у церкві.

І за твою душу молю Бога теж, бо знаю, що не має спокою твоя душа і там, на небі. Чотири з половиною роки розслідується кримінальна справа по факту твоєї смерті. Зараз справа знаходиться в Генеральній прокуратурі України. Ти завжди був за правду і справедливість, сину, та з тобою поступили інакше. Знаю, що твоя душа не знайшла спокою, але ти всім пробачив. Та я не можу пробачити ні командирів 54 бригади, ні командира взводу, ні твоіх побратимів, які були поруч в хвилини смерті, але “ніхто нічого не бачив,”. Та є ще суд совісті, суд Божий – там буде правда, а тут…

Страшенно боляче це все, але тримає пам’ять про тебе. Ось люди з великими і добрими серцями без допомоги держави оновили Стіну Пам’яті в м. Київ. Там є і твоє фото. І приходять побратими, твої і мої друзі, земляки віддати тобі шану. Це гріє серце, додає сил жити. А наше районне керівництво дослухалось до моїх звернень і до 29 серпня, Дня Пам’яті загиблих, в центрі Вільшанки установлять стелли з фото чотирьох загиблих з нашого району. І твоє фото там буде теж.

Кажуть, що герої не вмирають. Ні, герої вмирають, але хай пам’ять не вмре. Бо тільки нею живу, тільки пам’ять про тебе тримає мене на цьому світі. Вірю, що зустрінемся, прийде час і зустрінемся там, де немає ні смутку, ні печалі. А тепер сумую, дуже сумую. Але горджусь тобою. Та ти все знаєш, все бачиш, правда ж?”

Все чекаю, чекаю, чекаю,
спогад серце моє розриває.
Знаю я, що не прийдеш, все знаю,
божевільна, бо все ж виглядаю.
Не почую вже слова я “мати”.
І не буде між нами розмови.
Як же боляче все це знати!
І за що така тяжка доля?
Як ти там в своїм світі, сину?
Не розкажеш… та знаю, знаю.
Не пускають живих до раю,
але й з раю дороги немає.
Доньки так і ростуть без тебе,
дві красуні, твої кровинки.
Дуже схожі на тебе, сину.
Завжди ти з них здував пилинки.
Дні летять, місяці і роки,
та життя не життя без тебе,
ніби час тоді зупинився,
клятий лютий забрав тебе в мене.

Детальніша інформація про полеглого Героя Владова Ігоря Анатолійовича (“Генерала”): memorybook.org.ua

#Листивійни