#Листивійни. Лист матері полеглого Героя Наумової Інни Сергіївни

З нагоди Дня Матері Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ продовжує друк листів матерів полеглих Героїв до своїх синів у рамках проекту “Листи війни”.

Наумова Інна Сергіївна, 1971 р.н., м. Козятин, Вінницька обл., мама солдата строкової служби Наумова Вадима Олександровича, 1-ша бригада НГ України.

«Привіт, синочку!

П’ять років без тебе…

Сум і журба не покидають мій дім. В усьому відчуваю твою присутність. Усі мої думки так чи інакше приводять до тебе.

Знаєш, коло моїх друзів набагато поменшало. Я розумію, що людям важко говорити про втрату. Люди стараються відгородитися від теми війни, смерті. Про війну і про свої власні почуття, про життя після втрати можемо спілкуватися з такими ж матерями, як сама. Ми розуміємо одна одну як ніхто інший. Згадуємо вас, ділимося спогадами, і в ці моменти обличчя матерів світяться світом тихої радості…

Часто думаю про те, що якби можливо було переписати сценарій життя? Я багато б чого змінила, замінила, дещо викинула взагалі. Єдине, що залишила – це ти. Додала б тільки більше слів – зізнань у своїй любові до тебе, у тому, як багато ти значиш для мене, використовувала б кожну вільну хвилину, щоб присвятити її тобі, більше часу проводила б з тобою…

Часто запитую себе, чи щось би змінилося, якби я знала про твоє рішення їхати на війну. І знаю відповідь на це питання – ні. Ти не міг прийняти якесь інше рішення. Це не про тебе. Ти завжди зустрічав труднощі, сміливо дивлячись їм у очі.

Так дивно, що за аксіомою життя завдання батьків – вчити дитину, допомагати набувати життєвого досвіду. Хоча, не можу сказати, що я тебе навмисне чомусь вчила. Якось так складалося, що ти все розумів без зайвих слів. Мені ніколи не було важко з тобою. Вагітність проходила напрочуд легко. Народження твоє також не завдало мені нестерпного болю. Не було ні безсонних ночей, ні виснажливого навантаження. Ти мене завжди розумів, скільки б тобі не було років.

Це зараз я розумію, що ти, дитино моя, мені дана Господом на радість, втіху і захист. Приречено тобі було побути біля мене всього 22 роки земного життя. А далі я маю йти своєю непростою життєвою дорогою сама. Хоча ні, не сама, з тобою, рідненький. Тільки тепер ти супроводжуєш мене з небес.

Стало звичним для мене перебувати у стані очікування. Я чекаю на тебе завжди. Чекаю твого повернення. Вглядаюся в обличчя наших військових, коли дивлюся новини – шукаю серед них тебе, переглядаю списки полонених, які повертаються додому. І кожного разу рву серце на шматки, тому що усвідомлюю розумом, що ні в цих репортажах, ні в цих списках не побачу знайоме обличчя, не прочитаю рідне ім’я.

А серце не хоче вірити і усвідомлювати цю страшну реальність. Потім плачу, розсипаюся сльозами на атоми. Знесилено збираю себе до купи і продовжую якось жити далі – до наступного разу, до наступної розмови чи відео.

Ти мене навчив багатьом речам. Я перестала боятися. Нічого мене вже не налякає в цьому житті. Дивлюся спокійно на всі життєві прояви. Все порівнюю з тим, що втратила. І значення усіх інших втрат зменшується в рази. Не перестала, правда, сподіватися, що люди є кращими, ніж насправді. І це примушує в них розчаровуватися. Але то таке, незначне. Хто пішов, той повинен був піти. Хоча не зовсім так – не пішов, а відпав, як відпадає суха гіллячка від живого стовбура.

Іще ти навчив мене цінувати і берегти українську мову. Я зрозуміла, що мова – то є наша найголовніша зброя. Втратимо мову, поступово втратимо Україну. Пам’ятаю, коли ми ще жили за межами України, як боялася забути мову. Зараз спілкуюся виключно українською. Не переходжу на російську, коли зі мною розмовляють цією мовою. Це для мене принципово.

Сміливо заявляю про свою проукраїнську позицію. Це, правда, відкинуло багатьох моїх колишніх знайомих, яких до недавніх пір вважала друзями, навіть родичів, але то таке – пусте. Я відчуваю, що просто не маю права зрадити справі збереження України. Той прапор України, який ти підняв у Слов’янську, ти передав мені. Я знаю, мій рідненький, що ти завжди поруч, я це відчуваю.

Всі зараз кажуть мені «Ви – сильна жінка». Дивно, так? Хіба жінка повинна бути сильною, як чоловік? Це ж чоловіча справа – бути сильним. Я просто кожного дня пам’ятаю, що я – твоя мама. Я – мама Героя, який виконав своє призначення захистити Україну з честю.

Хіба я можу скаржитися, як мені боляче, коли я хворію – адже тобі, моя дитино, було в тисячу разів болячіше, ніж мені, коли ворожий снайпер поцілив тобі в ногу і пошкодив артерію.

Хіба я можу скаржитися, що я чогось боюся , коли тобі було в тисячу разів страшніше, коли до тебе на висотку дерлися бойовики, а ти стояв сам – самісінький проти десятків бойовиків? Але ти залишився, прийняв бій, затримав ворога, пам’ятаючи, на відстані 800 метрів були твої товариші, які вже чекали на підмогу, дякуючи твоєму попередженню.

Чи можу я скаржитися, що не можу впоратися з якимось завданням, коли знаю, що ти виконав завдання в тисячу разів важче і відповідальніше.

Ти – мій взірець, еталон життя, мій золотий стрижень, який допомагає долати усі поневіряння долі.

Я зараз перебуваю у стані, який, дякуючи тобі, пізнала тоді, коли носила тебе під серцем. Це твоя присутність, хоч ти ще не народився. Я ЩЕ не можу тебе приголубити, обняти, поцілувати, це буде згодом, треба почекати. А зараз – я ВЖЕ не можу тебе обняти, приголубити, поцілувати, але це буде, згодом – просто треба трохи почекати.

Милий мій, ріднесенький, як же я тебе люблю! Як же я сумую за тобою! Як же мені не вистачає тебе! Але це не докір. Я пишаюся тобою, мій Герой! Я дякую Господу, що ти – мій син, а я – твоя мама. Я дякую тобі, мій Воїне, що ти захистив мене, наше місто, нашу країну від російського ворога в самий небезпечний для України час. Дякуючи тобі і ще тисячам таких хлопців, як ти, ідея «руського міра» зазнала краху. Увесь світ побачив, чого справді варта Російська Федерація, на що вона спроможна. Ви відкрили очі мільйонам українцям, пробудили їх від летаргічного сну і показали шлях до незалежності України.

Ангели Небесного Війська Господнього! Бережіть нашу неньку Україну з небес, допомагайте нашим військовим протистояти російській навалі! Ви, як ніхто інший, заслужили право стояти біля Престолу Господнього і молити його про перемогу України в боротьбі за свою незалежність та свободу. Світла пам’ять та вічна слава Героям, нащадкам козацької слави, славним синам України!»

Мама

Інформація про полеглого Героя: http://memorybook.org.ua/17/naumov.htm

Солдат строкової служби Наумов Вадим Олександрович (18.08.1992 р.-01.09.2014 р.).

#Листивійни