#Листивійни. Лист матері полеглого Героя Матвіїв Валентини

У рамках проекту “Листи війни” Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ продовжує друк листів матерів, дружин та родичів полеглих Героїв до своїх найдорожчих, яких втратили на війні.

Матвіїв Валентина (м. Жидачів, Львівська обл.), мати полеглого Героя Матвіїва Тараса Тарасовича, 24-а окрема механізована бригада.

“Сьогодні рівно 32 роки, як в цей день ти, синку, народився для Землі. Але 7 місяців тому 10 липня 2020 року – народився для Неба…

Не знаю, де ти щасливіший, Тарасику… Та все життя, відміряне тобі долею, ми старались, щоб ти був щасливим – і з нами, і з Богом .

Ми чекали тебе… Ще задовго до нашої з татом зустрічі ми обидвоє чекали тільки на сина. Молоді чоловіки завжди мріють про синів як продовження роду і як можливе втілення своїх невтілених планів. Я ж з дитинства теж мріяла про сина, саме про хлопчика. Мабуть, дівчатка, котрі здебільшого граються з хлопчиками у войнушки, будують землянки і повертаються додому в синцях і подряпинах, як справжні пацани, катаються на санках, запряжених у собаку, а на перервах б’ються з хлопцями за честь своїх подруг – завжди мріють саме про синів. Начитавшись в дитинстві про маленького принца у повісті де Сент-Екзюпері, про Айвенґо Вальтера Скотта, Дон Кіхота Сервантеса, Робін Гуда, “Пурпурові вітрила” Гріна, а в юності романів Хемінґуея та Ремарка – уявляла свого майбутнього сина тільки таким: сильним, відважним, шляхетним, вродливим, розумним, справедливим воїном-лицарем – і не інакше!

Небо почуло мене і подарувало мені сина, який з кожним роком ставав все більше схожим на лицаря.

“Мамин лицар” – ніжно називала я тебе. А ще гордо! Бо ти був нашою гордістю у всьому: у вихованості, успіхах у навчанні, відкритості на добро, милосердя й Бога, на вроду та шляхетність.

Тато ж називав тебе козарлюгою. Бо ти був продовженням роду, однією гілкою якого, по бабусі, були Козаки. Ти й сам неймовірно пишався, що ти – один з Козаків. Пам’ятаю, маленьким навіть питав, а як то можна поміняти прізвище, щоб стати Тарасом Козаком. Тоді ми всі дружно посміялися, та ти сказав, що колись таки станеш козаком. І став! Ти успадкував, увібрав у своє серденько все найкраще, притаманне українському козацькому роду! І коли на твою землю посунула московська орда – ти, як і колись твої предки-козаки, не вагаючись узяв до рук зброю і пішов її захищати. Мушу визнати: зброя тобі пасувала. Зброя личить лише справжнім чоловікам.

Ще на Майдані у 2013-2014 роках, як бійця Самооборони 3 сотні, твоєю зброєю стають смолоскипи, “коктейлі Молотова”, палаючі шини і гостре слово журналіста й патріота. А вже у 2015 році, не маючи навіть досвіду військової кафедри, лише отримавши невеликий і короткотривалий на військово-патріотичних вишколах, які сам же і співорганізовував – ти їдеш на Схід і береш до рук справжню бойову зброю. А там, пройшовши всього 5-денний!!! військовий вишкіл у добровольчій чоті “Карпатська Січ”, заступаєш з побратимами на оборонні позиці в Опитному, Курахово, Пісках, Водяному… Та коли зрозумів, що цього замало – вирішуєш стати офіцером, вступаєш на офіцерські курси, приймаєш військову присягу, проходиш навчання і стаєш командиром взводу – за свідченнями побратимів, одним з найкращих у бригаді. Бо ти не міг інакше – адже був Лицарем, Козаком – по духу!

Ти пройшов свій земний шлях з гордо піднятою головою і розправленими плечима. Пронісся по життю, наче сяюча комета, залишивши по собі довгий яскравий слід. На жаль, ти не встиг залишити нащадків… Знаємо, твої сини були б такими ж – відважними й шляхетними лицарями, сильними й незламними козаками. Та ти встиг залишити велику спадщину, яка не підвладна ні тлінності часу, ні вузькому людському розумінню поняття “щастя”. Твоя спадщина, окрім твоїх думок, які ти залишив нам на папері, окрім безлічі добрих справ і натхненних починань – твоя велика жертовна Любов, бо тільки вона є справжнім сенсом земного життя. Ми віримо, що в ту мить, коли ти народився для неба, синку, саме за вміння любити й жертвувати собою заради інших в ім’я Любові твій Отець небесний назвав тебе сином своїм улюбленим і прийняв до свого Царства.

Тепер ти – Його дитя… Ти завжди називав його Батьком, ще змалку. Христовий воїн… Так хтось колись тебе назвав… Тепер ти там, де нема зла, сліз, печалі, жорстокості, неправди, кривавих війн, лицемірства, підлості, ненависті… Все, що боліло тобі за життя… Тепер ти вдома, синку..

І ми віримо, що тебе люблять там так само, як і ми тут. Навіть більше. Адже Господня любов непроминаюча, її не зрівняти з людською, навіть з найсильнішою – батьківською. Ми спокійні за тебе – ти в надійних руках. Лиш дуже сумуємо… Що не зможемо обійняти тебе сьогодні, пригорнутись до твоїх мужніх грудей, зазирнути у рідні очі, почути твій голос, сміх, подарувати тобі в дарунок твою чергову улюблену книгу чи парфум… Натомість ми занесемо тобі букет з 32 троянд, хоч ти й завжди сміявся, що чоловікам не дарують квіти.

І запалимо свічки – щоб блимали пам’яттю про тебе й зігрівали нею в небесах твою душу. Ми подаруємо тобі свою велику батьківську любов – всю до краплиночки, до денця наших сердець. А її так багато, що вистачить на цілу вічність!

З днем народження тебе, наш рідний! Все, що могли, ми дали тобі на цій землі…

Ми щасливі батьки щасливого сина – були, є і будемо довіку, бо такі сини, як ти – народжуються для щастя й радості. Та, видно, дім таких, як ти – не тут… Що ж лети, наш Ангеле, лети!

І будь щасливим – вже там, у небі, де люблять Любов’ю, на яку ти по праву заслужив своїм життям на землі…

Ми ж кожним своїм подихом, кожним кроком, словом намагатимемось бути гідними ранкового сонця, яке мирно сходитиме щоранку завдяки тобі й твоїм побратимам – новітнім лицарям України.”

Мама

Матвіїв Тарас Тарасович (“Сармат”) народився 18 лютого 1989 р. у с. В’язівне, Любешівського району, Волинської області. Загинув 10 липня 2020 р. під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ поблизу с. Троїцьке Попаснянського району на Луганщині, отримавши смертельне осколкове поранення.

Більше про Героя: https://memorybook.org.ua/16/matviiv.htm

#Листивійни