#Листивійни. Лист матері полеглого Героя Левченко Наталії Микитівни

З нагоди Дня Матері Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ продовжує друк листів матерів полеглих Героїв до своїх синів у рамках проекту “Листи війни”.

Левченко Наталія Микитівна, 1963 р.н., м. Харків, мама лейтенанта юстиції Литвиненка Юрія Юрійовича, 57-ма Окрема мотопіхотна бригада.

«Спокій твоїй душі, мій любий єдиний сину!
Довго думала, як саме маю тепер з тобою вітатися… Написала кандидатську й докторську дисертації за темою біблійної герменевтики, маю досвід клінічної смерті, але досі не маю чіткого уявлення про той світ, у якому ти існуєш далі з вини росіян і їхніх посіпак, які в 2014 році вирішили знищити Україну, анексували Крим, окупували частину Донбасу, вбиваючи кращих синів і доньок України на нашій Богом даній нам землі. Ти мав усі правові підстави ухилитися від мобілізації, посміявшись над повісткою, бо самотужки виховував малолітню донечку, доглядав тяжко хвору дружину, але ти прийняв рішення йти захищати рідну землю від російських загарбників. Уже на поминках твої друзі розповіли, що ти тричі ходив до військкомату з вимогою мобілізувати тебе до лав ЗСУ. Твій крок не був для мене несподіваним, я передчувала, що саме так і буде. Ти з раннього дитинства ненавидів несправедливість у всіх її проявах, стояв на боці правди і понад усе любив Україну. В одному зі своїх учнівських творів ти написав, що тобі не потрібні дорогі приморські курорти за кордоном, бо вони аж ніяк не можуть зрівнятися з українською природою, з її лісами, степами, селами. Ти писав, що ніде у світі немає таких прекрасних вечорів, як в українському селі, де він підкрадається непомітно, сідає поряд біля хати, легкий вітерець ніжно обіймає за плечі, і ти починаєш відчувати, як же дивовижно пахнуть зорі… Уже п’ятий рік я невтомно шукаю, Юро, тебе серед тих зірок, а моє розбите і вкрай розчахнуте війною серце завдяки твоїм творам досі не втратило здатність милуватися українськими краєвидами… Коли стомлене за день сонечко заходить за обрій, вечір нечутно опускається на землю, а вітерець лоскоче за плечі, мені здається, що то ти, синку, нечутно стаєш за спиною, ніжно обіймаєш за плечі й тихо, як колись, у тому іншому щасливому житті до, тихо шепочеш прямо мені у вухо: “Ма, не починай. Все буде добре!”… Нічого доброго, синку, на жаль, не бачу… Ба більше, боюся, щоб загибель твоя і твоїх побратимів і посестер не стали марними, щоб твоя люба донечка Леся не прокинулая завтра в модифікованому совку знов у ланцюгах, видимих і невидимих, ненажерливої агресивної російської імперії. Ніколи не пробачу ні мешканцям України, що покликали війну у власну хату, а потім обрали президента-українофоба, який сам живе за гаслом “какая разніца” й нав’язує такий безхребетний спосіб життя українцям, ні, росіянам, які, прикриваючись гаслом “мишебратья”, вбивають нас у власній оселі… Твоя війна, синку, уже закінчилася, а моя продовжується… Мені ще воювати й воювати із зовнішніми, із внутрішніми ворогами України за щасливе майбутнє твоєї донечки Лесі… А ти, синку, пробач мене, що тебе не вберегла, пробач за абсурдість світу, в якому не ти до мене, а я до тебе ходжу на могилку…
Прости, мій синку, що не вберегла,
Собі завчасно хрест твій не взяла,
Не розп’ялася замість тебе на Голгофі,
Безпечно думала, що ти ж у мене профі,
Усе здолаєш, зможеш геть усе……
Докору гадина тепер сумління моє ссе,
Що в пору ту, як помирав, молилася як за живого,
Не підняла на ноги світ, і не зробила геть нічого,
Щоби затримати, відстрочити останній твій політ…
Ще не дозрів життєвий плід, тобі так мало,
Боже, чуєш, мало було літ…»

Мама

Інформація про полеглого Героя лейтенанта юстиції Литвиненка Юрія Юрійовича (28.09.1978 р.-16.12.2015 р.): http://memorybook.org.ua/15/litvinenkoyury.htm

#Листивійни