Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ продовжує друк листів родичів та друзів полеглих Героїв до своїх найдорожчих у рамках проєкту “Листи війни”.
Лист Валентини Микосянчик, дружини полеглого воїна Анатолія Микосянчика.
Лист коханому
Привіт, любий! Привіт, котику мій!
Пишу тобі листа, на жаль, знаю, що ти його ніколи не прочитаєш. Що ж мені тепер робити? Знаю, скажеш: жити далі, все забути! Не хочу! Не можу! Хочеться кричати на весь світ: Хочу бути поряд! Ділити все на двох,…дивитись в твої очі,…дихати з тобою одним повітрям, радіти нашим успіхам, пишатися нашими дітьми…».
Пам’ятаю, як ми познайомилися. Пам’ятаю той день виразно, так як він змінив моє життя і мене. Я пам’ятаю, як ти перший раз подивився на мене, як провів додому та зателефонував уранці. Я пам’ятаю букети твоїх троянд, тоді я зрозуміла, що доля зробила мені подарунок і я з вдячністю прийняла його.
Пам’ятаєш одруження? Мій син Сашко вхопився за твою руку і не відпускав, ти став для нього найкращим татом…. А народження Андрія? Ту радість у твоїх очах, щасливу усмішку? Потім народження нашого наймолодшого синочка, хоча ти дуже хотів донечку Анастасію, і тому ми не могли довго вибрати ім’я йому. Він став нашим Максимчиком.
Наші подорожі в Карпати, Залізний Порт, Чорноморськ, Одеса, Варшава, Татри, Закопане, Морське Око….А скільки ще нездійснених мрій!… Наше придбане гніздечко, в якому я тебе вже не зустріну…
Ми ніколи не обговорювали з тобою так звану «можливість смерті». Натомість обговорювали колір стін в нашому будинку, нашу терасу і обов’язково крісло-гойдалку на ній. Як буде виглядати наше подвір’я, де будемо проводити вихідні, як діти будуть дорослішати, які домашні улюбленці будуть у нас… Ми говорили про все, що можуть обговорювати люди… Лише розмови про смерть для нас були табу, якась заборонена тема.
І тепер коли тебе немає, я чую твій голос всюди. Я так само з тобою розмовляю, тільки ти не говориш до мене.
Сонечко моє, ти моє щастя, ти мої крила, я ні на хвилину не забуваю про тебе! 13 лютого вже півроку того невимовного болю. Коханий, мені тебе так не вистачає!!! Я зустрічаю світанки з думками про тебе. Я не знаю, як описати це словами… Без тебе я не хочу нічого, все втратило сенс, але в такі моменти я уявляю, що ти поруч. Ось зараз ти зайдеш до мене в кімнату та ніжно обіймеш. Я чую твій голос, відчуваю твій запах…
Знаю, що треба жити, заради наших хлопців. Не завжди мені це вдається. Ввечері, прийшовши додому, я дозволяю собі сумувати, давати волю емоціям.
І щоразу, коли засинаю, мрію, щоб ти мені наснився… моя єдина радість!
Інформаційна довідка про Воїна:
Микосянчик Анатолій Васильович (01.04.1985-13.08.2023 рр), позивний “Маркіз”.
Народився 1 квітня 1985 року в селі Великий Олексин, що на Рівненщині.
Місце служби – 46 окрема аеромобільна бригада, радіотелефоніст.
13 серпня 2023 року під час ведення бойових дій в районі н.п. Роботине Запорізької області солдат загинув врезультаті артилерійського обстрілу з боку противника.
Його побратими зазначили, що “Маркіз” був справжнім воїном, людиною слова, людиною мужності, зразком незламності та міцності духу.
Посмертно нагороджений орденом “За Мужність” ІІІ ступеня, чим підтверджено його величезний внесок у захист України.
Ми пишаємося нашим ГЕРОЄМ, дружина – коханим чоловіком, діти – татом, батьки – сином, його мужністю та силою духу. Він для нас є прикладом того, як потрібно любити свою землю та обороняти її.
БУТИ ВОЇНОМ – ЖИТИ ВІЧНО!!!
#Листивійни
