Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ продовжує друк листів родичів та друзів полеглих Героїв до своїх найдорожчих у рамках проєкту “Листи війни”.
Лист дружини Титаренко Віти Володимирівни, лейтенантки ЗСУ, докторки філософських наук, професорки, учасниці бойових дій, до свого полеглого чоловіка лейтенанта Титаренка Олексія Руслановича.
Льоша, дорогий, привіт!
Пишу тобі, бо й досі болить, що не встигла поговорити з тобою того сонячного травневого дня, 7 травня, коли тебе не стало… А ми ж мали з тобою зустрітися вже восьмого. Наша група контролю бойового стресу на той день уже оформила своє б/р (бойове розпорядження) і ми готові були вирушити на позиції, де хотіла тобі передати все, що ти замовляв. Тоді я закінчила пакувати й індивідуальні аптечки для вас усіх – ще ті, що ми почали пакувати з тобою разом. А з Лесюньою, посестрою, приготували ще малюнки й подарунки для хлопців… Не склалося…
Я часто запитую себе: чого та клята міна не прилетіла на добу пізніше? Рівно на добу. І ми би з тобою продовжили бути разом. Розумієш, світ без тебе став зовсім іншим. Він ніби втратив усі кольори… Ніколи не забуду, як уголос заплакав твій дорослий син Артем, коли дізнався. У свої 22 роки він плакав так гірко, не приховуючи сліз – навзрид… Не забуду, як враз посіріло обличчя доньки Олі. Ця страшна звістка, долаючи тисячу кілометрів за секунду, приголомшливо влетіла в її дім, де живе внук, якого ти, Льошику, так і не встиг побачити-обійняти. А має ж, з’явитися й ще один… А як важко й боляче було твоїй старенькій мамі – годі й говорити. Вона всохла, як дерево, в якого вирвали коріння…
Так мріялося жити родиною. Діти-батьки-онуки. На діляночці, яку вибирали разом. У будинку, який починали будувати самі. Скільки говорили про те, якою буде наша «Лебедина хатка». Адже так ми її назвали. Мріяли про те, як будемо жити біля Дніпра, у нашій Україні. Бо завжди її любили й разом пішли захищати від ворога…
Коли зустрічаюся нині з побратимами нашої групи «Парус», яку зібрав ти, хлопці увесь час згадують, що Льоша знав відповіді практично на усі питання. Я знаю, що ти був їх лідером і користувався заслуженим авторитетом. Багатьом допоміг. До останнього боровся, щоб зберегти нашу групу… Ніхто не міг проаналізувати поточні ситуації, дати адекватні прогнози на майбутнє, як це робив ти, Льошику. Для них ти залишився «Професором». Завжди говорила, що є люди з мистецькими талантами – хтось малює, хтось співає, грає на музичних інструментах. А ти був аналітиком від Бога. Скільки ще всього міг би зробити, Льошику… Для родини, друзів, країни… Скільки ще було б розмов, справ. Скільки разів ми ще встигли б і посваритися! І скільки разів ти б мене пошкодував, як умів це робити тільки ти: «дієтичні тістечка», смаколики («Їж, – казав ти, – на фігуру не впливає, не переживай!»). Ще – квіти, подаруночки. Нічого ніколи не шкодував.
Ех, Льошику… Куди не кинеш оком, повсюди – ти. Твоя турбота, щедрість. Все найкраще у цьому житті – від тебе. То ж, тепер розумію, що ті 25 років разом – були подарунком долі, за що дякую і тобі, і їй.
Любий, дорогий Льошечка! Я залишатимуся у строю, служитиму за нас двох. Ми побудуємо нашу «Лебедину хатку» – обіцяю, як і відбудуємо усе поруйноване ворогом. Зберемо усю нашу родину і обов’язково заспіваємо «Ой, у лузі червона калина»…
Інформаційна довідка: л-т Титаренко Олексій Русланович (позивний «Парус»), народився 28.07.1972 у м. Київ. Загинув 7 травня 2023 року у н.п. Суха Балка Бахмутського району Донецької області, 109 ОБрТрО Збройних Сил України, викладач, кандидат філософських наук (з 2003), доцент (з 2008), політичний аналітик. Більше інформації про Героя у Вікіпедії – http://surl.li/odatn
