Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ продовжує друк листів родичів та друзів полеглих Героїв до своїх найдорожчих у рамках проєкту “Листи війни”.
Лист дружини Анастасії Мотилько до коханого, Романа Козирева.
“Моя любове,
Мене засліплювало сонце. Я оглянулась і побачила, як біла вантажівка раптово перекинулась та гучно скотилась вниз. Я подивилась на скелю, яка нагадувала фортецю у вигляді арки – крізь неї до сонця рухалась дівчина з коротким кучерявим волоссям. Я прокинулась. На годиннику була 6:15. Мене охопив жах, бо ти так і не відписав. Саме в цю мить твоє велике серце зупинилось, а наші потріскались по швах.
Я пам’ятаю наше перше побачення: грім розбивав небо, я страшенно хвилювалась, проте пішла. На тобі була потріпана джинсова куртка і мила сором’язлива посмішка. Блискавки освітлювали небо, засліплюючи нашу тривогу та радість.
Коли тебе привезли востаннє, Земля вбирала липневий дощ, спрагло впиваючись нашими сльозами. Це все нагадувало сюрреалістичну замальовку про біль та втрату: в центрі кімнати стояла труна, вкрита прапорами, а поряд сиділи ті, кому відібрало сили і у кого більше не лишилось надії. Вдалині почувся грім. Я згадала нашу першу зустріч весняної ночі. Він об’єднав і розділив нас навіки.
Я сиділа навколішки біля холодної труни, заховавши обличчя від усіх. Шепотіла до тебе крізь отвори, аби заспокоїти твою душу і саму себе. Я думала про те, який ти там, чи відчув ти біль і про що ти думав в останню мить. Я захлиналась і продовжувала говорити з тобою. Я відчувала твій запах, але переконувала тебе, що ти пахнеш як завжди. Я завжди любила притулитись до твоїх грудей і вдихати тебе. Я казала тобі, що ти все рівно є, сонечко. Тіло невічне, але твоя душа існуватиме і випромінюватиме світло ще багато життів.
Пам’ятаю сотні квітів під моїми ногами, коли я йшла за тобою по дорозі до церкви. Я не хотіла, аби мене будь-хто торкався. Хотіла, аби вони зникли і лишили нас удвох.
Я досі відчуваю в руках вологу землю, якою вкрили твоє бездоганне тіло. Притулившись та сівши на коліна поряд, я говорила з тобою і співала тобі нашу пісню. Я ніколи нікого так не кохала.
Я пишу тобі листи і читаю вірші. Вірю, що ти радієш і відчуваєш нас. Та знаєш, про що я думаю найбільше? Про нашу зустріч наступну. Я закриваю очі і уявляю тебе: стрункий юнак з рудою бородою в білій лляній накидці, пустельне сонце обпалює твою шкіру, від чого вона вилискує добром. Твої глибокі сині очі випромінюють мудрість. Я підхожу до тебе і по моїм щокам стікають сльози, знову. «Я скучила, любове». Ти мовчиш, але я знаю все, що ти хотів би сказати, прокричати, пробити всі скелі, аби тільки віддати нам свою любов.
Душі не просто так леліють одна одну. Один раз на тисячі тобі трапляється знайти рідну душу, з якою не треба слів, пояснень, крику. Закривши очі, притуливши нові тіла одне до одного, вони пізнають вічний спокій та земний рай. Навіть будучи у іншій сутності, вони впізнають своїх, бо для кожного народжується всього одна людина, яка здатна прочитати і побачити наскрізь. Таким був ти для мене: моєю пристанню, гаванню, тишею, морем, сонцем, прохолодною водою, травами, птахом, долею, коханням.
Я без меж кохаю тебе, мій Рома. Зустрінемось в наступному житті.
Назавжди твоє Сонце”
Інформаційна довідка про Героя:
Козирев Роман Андрійович
15.10.1992-24.07.2023 рр.
с. Олександрія, Рівненська обл.
Проходив службу в спецпідрозділі «Кракен».
