#Листи війни. Лист матері полеглого Героя Куришко Наталії Миколаївни

Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ продовжує друк листів матерів полеглих Героїв до своїх синів у рамках проекту “Листи війни”.

Куришко Наталія Миколаївна, с. Карасин, Сарненський район, Рівненська область, мама солдата 30-ї окремої механізованої бригади Куришко Ярослава Руслановича.

“Привіт, мій ріднесенький, любий синочку Ярославчику!

Ці слова, я повторюю щодня і, здається, чую у відповідь: «Добрий день, мамо! Як ви там поживаєте?».

Як, синочок? Як людина може жити без душі, і з серцем, яке вже майже 6 років ріже гострий ніж щодня, щохвилини.

Знаєш, Ярославчику, як часто прокидаюся зранку, а тато промовляє: «Ось минула ще одна ніч, наступає день, світить сонце, але не для нас, пташки співають, але не нам».

Синочку, тут, на землі, життя пливе своїм звичайним руслом для всіх людей, кого не торкнулася війна, люди святкують дні народження, пишні весілля. Твої друзі майже всі оженилися, мають діток, а я тільки в сльозах думаю,  якби мій синочок був живий, напевне, вже теж мав би сім’ю, та не судилося нам з татом справити тобі весілля. Пам’ятаєш, Ярославчику, як ти запитував в мене, чи часто я буду до тебе приїжджати в гості, як ти одружишся. «Так, звісно», – відповідала я. І зараз, коли приходжу до тебе майже щодня, я завжди тобі кажу: «Приходжу до тебе в гості частіше, ніж думала, але ні разу ти мене не пригостив”.

Кожного дня ми з Тобою розмовляємо, я запитую в тебе: «Як ти там, моє сонечко,  чи не холодно тобі, а може ти голодний?»  А ти тихенько відповідаєш: «Все добре, матусю, не турбуйся.» І знову біль, сльози, і на душі холодний камінь.

Ярославчику, ти знаєш, а я не вірю, що тебе нема, я й досі тебе чекаю, ріднесенький мій. Уявляю, буває, затамувавши подих, що ось-ось відчиняться двері і ти увійдеш, як завжди радісний, з усмішкою, скажеш: «Добрий день, мамо, тату, не плачте. Я живий!». Отямившись від мрій, я втішаю себе тим, що ми всерівно зустрінемось, хай не тут, не в цьому житті, десь там далеко, де вічність,  ми будемо з тобою разом, мій синочку. Щодня, закриваючи очі,  я бачу війну, здається, чую взриви, постріли,  і твоє, ріднесенький, бездиханне тіло, що падає, мій любий синочок, весь закривавлений, напевно, і голодний,  чи встиг ти, синочку, в ту чорну хвилину промовити хоч слово, чи встиг ти, рідненький, ще останній раз побачити сонечко, як ти там, синочку, один лежиш в полі. І тільки біль, біль війни приводить до тями, біль, який проникає в мозок і холодними лещатами стискає серце. Здається, якби мені зараз крила – злетіла би до Всевишнього, благаючи заступництва, зцілення для мого любого синочка.

Знаєш, рідний, у всіх – сини, допомога, а наш тато один, вже ніколи не допоможе йому його синок, він все старається сам, і так терпляче несе цей тяжкий хрест, він не плаче щодня так, як я, але я бачу, як він тужить за тобою, як біль рве йому груди, і тільки зрідка цей біль виривається з грудей, з його душі, цей наболілий страшний крик, здається, чують не тільки на землі, а і на небі,  і ти теж це все чуєш і бачиш.

Коли приходжу до церкви, стою і згадую, як ти трудився, куди не гляну, скрізь бігали твої ніженьки, замріююся і чекаю, ось-ось вийдеш з вівтаря і розпочнеш читати Св. Апостола.

Ярославчику, любий синочку, яку маленьку свічечку засвітив тобі Господь, але своє, таке коротеньке життя ти прожив чесно і гідно. Рідненький, ти був нашим щастям, гордістю, опорою, радістю, мрією, надією, та не судилося нам довго тішитися тобою, страшна війна зруйнувала все в одну мить.  В наш дім поселилися біль, туга і сльози.

Ярославчику, любий, ти знай, як би нам не було боляче, але пишаємося тобою. Бо ти, такий молодесенький, життєрадісний, не злякався, ти віддав своє юне життя за мир, за Україну, за рідну землю положив душу й тіло. Ти не помер,  ти завжди з нами. Ми пишаємося тобою, бо тобі присвячують вірші, співають пісні. Тебе люблять і пам’ятають всі. Ти знай, що ти наша радість, хоча і така коротенька, ти наша гордість. Ми знаємо, синочку, що ти завжди стоїш на варті, ти наш ангел-охоронець, який оберігає не тільки своїх батьків, свою сестричку, котру залишив одненьку, а й усіх знайомих, друзів, все своє, рідне село. Спи спокійно, рідненький, хай тобі завжди світить ясне соненько. Слава Героям! Герої не вмирають!”

Мама

Солдат Куришко Ярослав Русланович (09.02.1994р. – 08.08.2014 р.).

Інформація про полеглого воїна: http://memorybook.org.ua/14/kurishko.htm#gsc.tab=0

#Листивійни