"Ким є сучасні капелани?" – інтерв'ю о. Любомира Яворського

Отець Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України:

Наші капелани – це священики, які виявили бажання відвідувати розташовані в їхній парафії військові частини. Департамент душпастирства силових структур України нашої церкви активно працює з 2006 року. Наразі маємо 67 капеланів по всій країні.



Після початку воєнних дій на Сході до нас почали звертатися священики, які активно підтримували Майдан. Вони просили направити їх у зону АТО, бо туди по мобілізації потрапило багато майданівців. Там уже побувало 12 наших капеланів, зараз у зоні АТО їх десять. Ми відправляємо священиків щонайменше на місяць, бо якщо відряджати на тиждень -два, то відразу треба писати листа й про ротацію.



Звісно, вони працюють не на передовій, а в місцях постійної дислокації військовослужбовців. Зазвичай на такій базі є молитовна кімната або каплиця, а де не було, ми передавали намет. Існує розклад богослужінь, є певний час, коли капелан перебуває у каплиці – бійці можуть поспілкуватися з ним там. Він також сам ходить по наметах і розмовляє з хлопцями.



Часто вважають, що капеланське служіння подібне до роботи психологів. Напевно, під час війни психології у ньому справді більше, ніж у мирний час. Добре, що у семінаріях священики її вивчали, бо є різні складні ситуації, коли капелан сам думає, як з них вийти.



Звісно, не всі звикли спілкуватися із священиком – якщо в Західній України це звичайна річ, то у Східній такого контакту було мало. Тож іноді бійці приходять і кажуть, приміром, у мене на руці бородавочка, що з нею робити? А коли з ним півгодини поспілкуєшся, розумієш, що він прийшов не про неї питати, а про щось інше.



Буває, офіцер просить: зайдіть до наших хлопців, вони завтра знову виїжджають на бойове завдання, треба підтримати їхній дух. Це ж люди, і ти дивишся в очі і бачиш велику надію, сум, переживання… Іноді візьмемося за руки і разом помолимося «Отче наш», буває, що стоїмо, спілкуємося і двоє пустимо сльозу … І це теж допомагає .



Часто доводиться вислуховувати й критику, хоча вона напряму не стосується роботи священиків. Звісно, хотілося б , щоб наша армія була добре оснащеною, щоб ніхто не припускався помилок. Але є так, як є, тому треба мати мужність їх визнавати і долати.



Іноді чуєш від бійців, мовляв, я хочу свою сім’ю захищати, а не тут невідомо що. І тоді священик каже, що Україна – це твоя мати, і якщо тебе тут не буде, то війна завтра прийде до твого дому, нам випало боронити свій край, і ми мусимо це робити.



Звичайно, на війні як на війні, можна почути і нецензурну лайку, і стикнутися з хамством чи нерозумінням, але здебільшого наші військові дуже моральні люди. Вони у всьому підтримують одне одного, ніколи не залишать пораненого на полі бою. Це приклад для всіх. Дай боже нам усе це пройти і на таких прикладах будувати українську свідомість.

Укрінформ