Капелан: ” У жодному разі не візьму з собою зброї!”

51-річному Володимиру Червоннікову вдається багато. Щонайменше, бути капеланом УГКЦ та водночас священиком УАПЦ. Він підтягнутий, але вже з серйозною сивиною, вбраний у військове, на грудях зліва нашивка «КАПЕЛАН». Ми розмовляємо про життя до Євромайдану, Криму та російсько-української війни.

«Там», ще до усього вище зазначеного, він був простим священиком, який не цурався звичайної роботи — шити й ремонтувати взуття. «Я вважав, що не можу сидіти на шиї спільноти, парафіян», — каже він. Отих відвідувачів церкви (приміщення колишнього книжкового магазину замість стаціонарної будівлі) було зо три десятки. Окрім цього, жонатому священику треба забезпечувати власну родину.

56b37de832586Однак від початку Євромайдану він повністю присвятив себе особливому служінню. В акціях протесту о. Володимир був з першого дня. Як побили студентів — постійно приїжджав та в суботу-неділю повертався додому. На Майдані осів поблизу молитовного намету. Ходив, розмовляв із людьми. Найкривавіша в історії Україні акція протесту для священика завершилась у лікарні. 20‑го лютого, коли почався розстріл пікетувальників, він пішов здавати кров. Про те, що сталось далі, дізнався з блакитного екрану.

Провінція та війна

Коли спалахнула війна, отець Володимир і його громада стали робити те, що й тисячі українців: збирали кошти, слали листівки, вдягали перших бійців. Ще, каже капелан, організовували концерти. То був найпростіший фандрейзинг.

— Звісно, на війну я відреагував негативно. Мені було боляче. На мою думку, Ахметов і Єфрємов хотіли шантажувати центральну владу. Але справа вийшла з-під контролю, ситуацію використали росіяни. Щоб допомогти, окрім молитви, ми намагалися на місці робити все, що можна.

У випадку о. Володимира — найменше, що він міг зробити, це взяти під опіку місцевий військкомат.

— Якою виявилась реакція людей на священика у військкоматі?

— Канів місто невелике, лише 26 тисяч населення. Мене там знають, тож бійці реагували здебільшого нормально. Деякі казали: «О, вже прийшли нас ховать». Я переводив це на жарт. Тим більше, що на той час я був єдиним священиком, який працював із призовниками.

Перші березневі хвилі мобілізації зачепили й хлопців із Канева Черкаської області. Саме там служить отець Володимир. Спочатку місцевий воєнком остерігався священика. Але згодом, після того як чоловіки порозумілися, отець вже беззастережно приходив до військкомату розмовляти й молитися з хлопцями, яких відправляли в зону АТО. «Я всіх благословляв, давав Євангеліє. Казав їм жартома: “У вас буде час не тільки стріляти, але й читати. Щоб повернулись і всі склали мені іспити!” Звісно, багато чого не розумів, допоки сам не потрапив на фронт і не пройшов низку курсів», — розповідає він.

Паралельно капелан приділяв увагу пораненим із Канева. Щодня ходив до військкомату та запитував воєнкома, чи є хтось «в нас» поранений. Якщо відповідь була «так», о. Володимир одразу вступав із ним у контакт і питав про проблеми. Далі телефонував знайомим лікарям-християнам у тих містах, і вже вони навідувалися до бійців. Це особливо стосується Харкова та Сватова, зауважує він.

— Із канівського району вже загинуло п’ятеро. Брав участь лише у похованні двох солдатів — Андрія Петрушенка та Олександра Перцєва, бо решту часу присвятив Сходу країни. Цікаво, що проводив їх в останню путь священик УПЦ Московського патріархату прот. Георгій (Поштовий). Він стверджував, що на сході України громадянська війна, та молився за «Русскій міръ».

Одним із загиблих виявився «кіборг» Анатолій Чупилка (був депутатом Черкаської обласної ради. — О.Г.). На жаль, він загинув в останній день бою за Донецький аеропорт. Їхав витягати поранених… Того самого дня чеченець зателефонував його дружині і сказав, що її чоловіка вже немає. Тіло повернули лише за два місяці.

Народження капелана

Зрештою, отець Володимир вирішив не обмежуватися роботою в Каневі й вирішив стати військовим капеланом. «Де-факто капеланством я почав займатися тоді, коли почув про канівського хлопця Ігоря Маринича, який під час мінометного обстрілу в м. Металіст (Луганська область) був поранений, — каже він. — До мене підійшли і попросили допомоги у його реабілітації. Через київських волонтерок Катю Пронозу та Олену Железко ми домовилися з неврологічним відділенням військового шпиталю про лікування Ігоря».

Священику довелося пройти між Сциллою обов’язків годувати сім’ю та Харибдою, пафосно кажучи, поклику.

Приєднання до руху «Доброчинець» Братства ап. Андрія Первозваного УАПЦ виявилося для о. Володимира пострілом в обидві мішені. По-перше, організація займалася доставкою хлопцям одягу, тепловізорів і всього того, чого потребував фронт, ще з березня минулого року. По-друге, ця структура мала позитивну репутацію.

Співпраці з «Доброчинцем» сприяло й те, що місцеві волонтери брати з собою священика не хотіли. «Адже не було в них розуміння, навіщо “там піп”, — пояснює він. — Та й в автобусі зайвих місць не було».

Із харківськими «доброчинцями» подорожували приблизно раз на місяць. Під час «простою» збирали гроші. «Зараз це робити набагато складніше: люди зморилися і звикли до війни», — відзначає капелан.

— Те, що ми сьогодні тут сидимо, — звісно, велика заслуга хлопців. Приїжджаючи додому, вони часто сердяться, що там вони голодують, а тут люди живуть, ніби ніякої війни немає. Я їм намагаюся пояснити, що вони там, аби ми тут так жили, і щоб тут не було війни, пекла і жаху. Кажу їм: «Це ваша нагорода і заслуга, що люди тут не такі, як там».

Ближче до війни

До цього року о. Володимир встиг вирватись на чотири капеланські поїздки. Кожна тривала з тиждень. Зазвичай рушає в неділю, додому — в суботу, щоби встигнути на Службу. З собою бере одяг для солдатів, берці, харчі, генератори тощо. Загалом, усе, що замовляють військові частини.

Возять книжки, «бо вони голодні до читання». Крім релігійної, група доставляє бійцям багато класичної художньої літератури (переважно про становлення України. — Авт.) і сучасну українську прозу. Священик одразу зауважує, що це важко: вона коштує дуже дорого.

— Можете розповісти про свій, так би мовити, «порядок денний» там? Із якими підрозділами Ви співпрацюєте?

— Може так статися, що за день потрапляємо до 3-4 підрозділів. Знаємо 93 бригаду (окрему механізовану. — О.Г.) та 95‑ту (окрему аеромобільну. — О.Г.), також 28‑му окрему механізовану бригаду, вони стояли під Красногорівкою, 25‑ту повітряно-десантну бригаду, яка була під Димитровом поблизу Стаханова.

Ми виїжджаємо з Харкова і далі прямуємо до Красноармійська, Артемівська, Авдіївки, Красногорівки, Мар’їнки й аж до Маріуполя. Іноді завітаємо до Слов’янська. Нещодавно дістались навіть Станиці Луганської (Луганська обл.).

Стосовно порядку денного: приблизно о 07.00 ми вирушаємо з Харкова і десь об 11.00-12.00 приїжджаємо на місце. Дуже часто вибиваємося з графіку: або затримуємося в одній частині, або відвідуємо незаплановану частину.

На прохання розповісти найцікавіші моменти з подорожей священик згадує про поїздку напередодні свята Покрови до дітей у Селідовому (Донецька обл.). Після концерту та подарунків їхню групу попросили заїхати до будинку престарілих. Буквально сказали: «Ви хоча б просто приїдьте, щоб люди відчули, що вони комусь потрібні». Група погодилася.

— У моєму Фейсбуці є фотографії тих літніх людей. На їхніх обличчях написане все життя. Одна з цих бабусь наприкінці зустрічі попросила нас заспівати пісень (Назарія. — О.Г.) Яремчука. Це мене вразило.

— Як довго ви перебували в одній військчастині?

— Максимум годин п’ять. Поки йдуть концерти, я розмовляю з хлопцями. На жаль, на одному місці ми не можемо залишатися.

— Як Вам за ці п’ять годин вдається побудувати з солдатами довірчі стосунки? Ви були в рясі?

— Так.

— Як солдати реагують на священика саме УАПЦ?

— Негативних відгуків не було ніколи. Ми одразу визнавали, що належимо до Братства Андрія Первозваного та «Доброчинця». Їм казали, що приїхав священик із Канева. Я ж починав просту розмову про буття, одружений він чи неодружений, як мати, як родина.

— Швидко солдати розкриваються?

— По-різному. Я ніколи не лізу, якщо розмова не клеїться. Є й атеїсти. Особливо мене вразила одна з перших поїздок у батальйон «Азов», це було на День незалежності.

Заїхали на їхні обидві бази в місті та в Урзуфі (відстань до Маріуполя — близько 45 км. — О.Г.). Я думав їм щось сказати, але, побачивши на власні очі, що потрапив до язичників, вирішив мовчати. «Знову піп приїхав». Вони були розмальовані, розписані, в наколках.

56b46e1839939

А в другий візит, на Покрову, ми приїхали до них в Урзуф. Привезли книжки — релігійні, світські, військові тощо. Зокрема, «Тотальну війну».

Під час концерту мене раптово запросили щось сказати. Мовляв, Покрова, свято. Я вийшов і їм сказав, що на іконах зазвичай Мати Божа, Богородиця, тримає під покровом багато людей. Тобто вона покриває любов’ю Божою всіх нас і закликає вже нас покрити захистом своїх ближніх. «І це ви, — кажу до них, — ті, хто своєю спиною та життям захищаєте нас». Просто я хотів їм сказати, що Покрова — це їхнє свято, свято захисника.

З цього моменту ставлення «азовців» до мене стало геть іншим. Багато з них підійшли до мене, попросили про сповідь і благословення. Тобто християни там є. Наскільки я зрозумів, на початку їх язичники пригноблювали. Але ситуація трохи виправилася. На жаль, керівник «Азову» (йдеться про Андрія Білецького .— О.Г.) язичник. А щоб уже з ним спілкуватися про Бога, треба довгий час вибудовувати довірчі стосунки.

— Ви намагались навернути у християнство «азовців»?

— Під час розмов я намагався їм пояснити, хто такий Христос. Найголовніша проблема — вони Його не знають, і через це не сприймають священиків. А Христос у їхньому уявленні — вигаданий людьми.

Розмови, не балачки

У менш ідеологічно забарвлених військових підрозділах розмови про віру й християнство йдуть спокійніше. «Вони всі різні, — запевняє отець. — Одні просто не хочуть ні з ким говорити, приходять до мене і кажуть: “Отче, благослови”. Інші розповідають про проблему, бо вбили когось, і це їх мучить. Як відповісти на це? Іноді я просто мовчу. Часом відповідаю, що не знаю, як сам скоїв би у тому випадку».

Аби передати серйозність розмов та інцидентів, священик розповідає історію. Зовсім нещодавно один солдат у пошуках розваги кинув гранату в намет із чотирма своїми колегами. Опинились у шпиталі і він, і решта. В іншому випадку цілий військовий підрозділ, куди він приїхав як капелан, виявився п’яним.

— Але я навчився не засуджувати людей. Судити гріх, а не грішника. Людина прекрасна, але часто обставини та наші вчинки принижують нас як людей. Війна — це місце, де люди стають цинічними, без почуттів. Бо почуття — вбивають. У посібнику для військовослужбовців пишуть, що він має стріляти першим, інакше кінець. Тому гарний, «класний» солдат — це машина для вбивств, це робот, нечулий автомат, який діє рефлекторно. Війна — річ жахлива. Це пекло.

Солдатам в АТО треба допомогти залишитися людьми, щоб, повернувшись додому, вони змогли перетравити той величезний досвід і життєві знання й стати іншими, кращими. На жаль, удома хлопцям дуже важко, бо наше суспільство не розуміє, що ця можливість пити, розмовляти, їсти (при цьому отець вказує на дівчину, яка безтурботно доїдає величезного гамбургера. — О.Г.) існує завдяки їхнім жертвам. Вони втрачають свою людяність, аби ми могли залишитись людьми.

— Ви підтримуєте контакти з військовослужбовцями, з якими зустрічалися протягом року?

— З ким знайомився у військкоматі чи «у полі», тим давав свою візитівку і наказував телефонувати за будь-яких обставин, удень і вночі. Тобто коли їм важко і щось потрібно.

— І дзвонили?

— Так. У будь-який час, як я і наполягав.

— Дружина Вас у цьому розуміє?

— Звісно. Якщо б не дружина, думаю, я б узагалі не збувся як священик. Жінка чудово усвідомлює, що живе з чоловіком, якому можуть подзвонити о 12‑й годині ночі й попросити помолитися про хвору дитину. Я збираюсь та їду.

— Ви казали, що працюєте з родинами військовослужбовців. Які проблеми там зустрічаються?

— Переважно я працюю з дружинами військових. Якщо їхні чоловіки вже повернулись, я розпитую, чи є якісь сімейні труднощі. Іноді телефонують із соціальних служб. Просять подзвонити до демобілізованого або попереджають, що той зателефонує.

Дружинам я намагаюсь розповісти, як живе солдат. Коли їхні чоловіки повертаються додому, вони продовжують контролювати територію. Їх вчили бути в курсі усіх справ. До нього не можна заходити у кімнату без попередження. Бо це його територія. Перш ніж увійти, треба йому сказати, приміром, «любий, я заходжу». Він має бути готовий до неї. Жінкам я раджу створити вдома атмосферу захищеності. Не можна підходити до бійця зі спини.

— Скільки часу знадобиться на психологічну перебудову колишніх бійців?

— Залежить від глибини травм. Перша лінія? Друга лінія? Був під обстрілом? Також багато що залежить від атмосфери вдома та у суспільстві. Бо минув щонайменше рік. Змінюємось і ми, і наші (умовно) чоловіки на війні. Він приїжджає геть іншим. Дружинам я кажу: «До вас повернулась інша людина, про чоловіка з “минулого” можна забути». В нього інші жарти: він може сміятися з того, що кинув у намет гранату без запалу.

Те саме я повторюю і демобілізованим чоловікам. Ваші жінки вже не ті, що торік. Діти й батьки — теж. Бо вони жили без вас своїм життям, як і ви — своїм. Зазвичай додаю, що дружини бійців теж були на фронті, тому що для неї кожен дзвінок із невідомого телефону означає можливе повідомлення про його смерть. Вона дивилася ТБ, чула про загибель українських вояків — і дико хвилювалась за нього.

Під захистом документа

О. Володимири Червонніков, священик із 19-річним стажем, капеланом із погляду юристів став лише нещодавно. «Я звернувся до свого владики Ігоря (Ісіченка. — О.Г.), а той відрекомендував мене до головного капелана УГКЦ. Той погодився взяти в мене документи». Отже, на руках в отця Володимира свідоцтво № 131, видане 28.12.2015 року.

Нині офіційний статус військового капелана дає чоловікові можливість легально бути в зоні АТО. «Якщо ми поважаємо себе, то повинні дотримуватися чинних, навіть поганих, законів, — каже отець. — Це також спрощує співпрацю між різними конфесіями. Іноді підрозділу потрібен протестантський служитель — я зв’язуюсь і допомагаю. Іноді самі протестанти просять православного — вони звертаються до мене». До того ж, священик вважає себе місточком між капеланськими організаціями євангельських християн та УГКЦ.

О. Володимир застерігає: якщо міжконфесійної співпраці не буде, в одному секторі працюватимуть 20-30 капеланів, а в іншому — жодного. Натомість отець планує спільні поїздки. На його думку, такі подорожі протестантів із православними дозволять якісно служити будь-якому військовому підрозділу.

— Чи немає у тому певного протиріччя, що ви походите з УАПЦ, а вважаєтесь капеланом від УГКЦ?

— Ні, через зближення Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ з УГКЦ це можливо. На жаль, воно завершиться лише влітку. Зрозумійте, в Україні капеланством мають право займатися церкви-члени Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Наша частина УАПЦ у неї не входить. Тому ми вимушені скористатись парасольковою структурою.

— Ви відчуваєте зверхність греко-католицьких капеланів до протестантів чи навпаки?

— Ні, зовсім ні. Здебільшого українські греко-католики жаліються, що православні Київського патріархату намагаються їх відтіснити.

— Ви з собою берете зброю?

— Ні.

— Стріляти вмієте?

— В армії стріляв. Але зараз у жодному разі не візьму з собою зброї. Пропонували мені у тирі постріляти. Але я пас.

Олексій Гордєєв, LB.ua 

Джерело: CREDO