Перші визвольні змагання і греко-католицькі капелани

 Цілком закономірно, що греко-католицьке духовенство взяло активну участь у Першолистопадовому 1918 р. зриві в Галичині та в будівництві незалежної Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Із початком українсько-польської війни 1918 – 1919 рр. до лав Галицької армії (ГА) прийшли добровільно або були запрошені командуванням десятки священиків, які й стали першими польовими духовниками. Багато інших священиків добровільно обслуговували дислоковані у їхніх місцевостях фронтові частини та армійські структури запілля.

Активний учасник тих подій отець І.Лебедович згадував: “Як настав догідний час, по Першій світовій війні, 1918 року, українське католицьке духовенство в Галичині стануло щиро в ряди будівництва “своєї хати”, Української Держави. Перші наради, перші кур’єри до сіл, перша підготовка до перебрання влади на місцях проходила в безліч випадках у священичих домах”.

Уряд ЗУНР і військове міністерство на чолі з полковником Д.Вітовським усвідомлювало значимість духовної опіки вояків армії. Відтак, у процесі розгортання військового будівництва утворюється чітка структура служби польового духівництва Галицької армії. Його організаційна схема була визначена Держаним секретаріатом військових справ (ДСВС) 1 січня 1919 р. у спеціальному наказі полковника Д.Вітовського “Організація духовництва Українського Війська”.

Згідно цього наказу утворено вищий орган польового духовенства Збройних сил Зарядче Преподобництво, на чолі якого став 34-літній священик, недавній польовий духівник Легіону УСС о. Микола Їжак.

У наказі зазначалося: “Всі духовники Українського Війська підлягають Зарядчому Преподобництву ДСВС, при боєвих формаціях посередно, в кошах і окружних лічницях безпосередно. Духівників військових покликує Зарядче Преподобництво. Тих, які не були резервними духовниками австрійської армії, предкладає до іменування Державному Секретаріатові Військових Справ. В цей самий спосіб може наступити і звільнення від військової служби, якщо Зарядче Преподобництво узнає особу духовника за невідповідну. Звільнення по причині хвороби духовника уділює Зарядче Преподобництво на підставі оречення висудної комісії. Перенесення духовників з боєвих формацій до кошів або лічниць, якщо воно не слідує із-за хвороби або нездатности до полевої служби, довершує Зарядче Преподобництво на внесення Полевого Преподобництва”.

Водночас при Начальній Команді Галицької армії (НКГА) створено Польове Преподобництво на чолі з недавнім фельдкуратом і деканом австрійської армії 36-літнім о. Андрієм Калятою, який постійно знаходився зі своєю референтурою при Ставці армії в Ходорові. Польове Преподобництво успадкувало функції Фельдсуперіату при Головній Команді австрійської армії. Йому підлягали безпосередньо всі польові духовники – капелани бойових частин і з’єднань від полку до корпусу, а на першому етапі військового будівництва – бойових груп та інших формувань. Отже саме Польове Преподобництво керувало діяльністю фронтових капеланів, тоді як капелани запілля: кошів і лічниць підлягали безпосередньо Зарядчому Преподобництву у Станіславові. До структур польового духівництва також входили утворені у складі штабів галицьких корпусів відповідні референтури, яким було підпорядковано відділи духівників бригад і полків. Вони обслуговували стрілецькі курені, сотні, батареї та інші підрозділи фронтових частин. Звичайно в референтурі корпусного капелана служили ще 2–3 священика, на яких покладалися доручення здебільшого організаційного характеру, водночас вони були резервом для поповнення.

Прерогативою Зарядчого Преподобництва було загальне керівництво діяльністю служби військового духівництва, їх матеріальне забезпечення, дотримання правового статусу, вирішення кадрових проблем: прийом на службу і звільнення, переведення до інших частин, присвоєння звань, надання відпусток, термін яких перевищував два тижні та ін. Згідно наказу від 4 лютого 1919 р. йому безпосередньо підлягали Польове Преподобництво НКГА, служби духівництва Окружних військових команд, старшинських піхотних і артилерійських шкіл, кошів (запасних частин), вишколів і шпиталів, тобто усіх частин, закладів і установ запілля.

Преподобництво ДСВС з перших днів існування піклувалося про підготовку поповнення капеланів для майже 100-тисячної Галицької армії. В її частинах служило 96 священиків Греко-католицької церкви, з яких майже третина загинули. Відтак втрати українських капеланів вдесятеро перевищили втрати фельдкуратів австрійської армії в роки Першої світової війни у відсотку до загальної кількості. Вже 28 лютого 1919 р. заступник військового міністра отаман П.Бубела за представленням о. М.Їжака видав наказ командирам корпусів, бригад, полків та інших військових частин і закладів у якому зазначалося: “Всі богослови, в першій мірі укінчені, узнані при переглядах здібними до військової служби без оружжя, підлягають Зарядчому Преподобництву ДСВС. Окружні команди надішлють негайно спис відобраних до війська богословів… Укінчені богослови зголосяться 20 марта с.р. в Зарядче Преподобництво… в цілі одержання духовних свячень”. Іншим розпорядженням військового міністерства від 18 березня 1919 р. усім богословам, які служили вояками в частинах армії, у зв’язку з не завершенням навчання, надавалася відпустка до Станіславова для закінчення другого року курсу й можливості висвячення на капелана.

З метою матеріального забезпечення виконання функціональних обов’язків польовими духовниками, у погодженні з ДСВС Преподобник о. М.Їжак видав 11 лютого 1919 р. наказ Окружним і повітовим військовим командам зібрати й переслати до Станіславова усі конфісковані у австрійських частин на терені Галичини й Буковини під час перевороту польові каплиці та інші церковні речі, придатні до використання українськими капеланами. Водночас вимагалося від усіх своїх служб доповісти про наявність польових каплиць у кожній частині та їх потреби. Розпорядженням ДСВС від 22 квітня 1919 р. впроваджено взамін австрійського зразка новий однострій капелана: “Духовники носять духовний жупан по коліна, в часі війни зі сукна полевої краски, в часи мира з чорного сукна, шапка, сподні і плащ так як у старшин. Відзнаки ступеня як у старшин з узглядненням сукна фіолетної краски”.

Усі військові священики Галицької армії були зрівняні в правах із старшинами, відповідно з ними забезпечувалися матеріально, користувалися певними привілеями. Було впроваджено два ступені найменувань: польовий духовник і преподобник, причому останній мав кілька рангів; їх іменування, як і військовиків, здійснювала Рада державних секретарів, тобто уряд, згідно спільних представлень військового міністра і Зарядчого Преподобника.

Наказ Преподобника о. М.Їжака від 4 лютого 1919 р. впроваджував порядок обліку полеглих вояків і покладав цей обов’язок на польових духовників військових частин та шпиталів. Насамперед, він наголошував: “Всі духовники Українського Війська мусять як найсовіснійше вести метрики смерти упавших в бою вояків так галицьких як і наддніпрянських (у складі Галицької у той час діяли частини і підрозділи Наддніпрянської армії УНР – авт.), а також членів ворожої армії”. Метрики (посвідчення) про смерть вояки повинні були підтверджуватися двома свідками смерті, або похорон, а також лікарем частини. Капелани зобов’язувалися надсилати їх Польовому Преподобництву, яке представляло їх Преподобництву ДСВС. До метрик слід було додавати схему місця поховань та ім’я й прізвище священика, який брав участь у похованні. Преподобництво ДСВС надсилало свідчення про смерть родинам полеглих, вело загальний список безповоротних втрат.

13 квітня 1919 р. був оприлюднений наказ НКГА за підписом головнокомандувача генерала М.Омеляновича–Павленка щодо порядку поховань в українському війську. У похоронах вояків, крім польового духовника, повинні були брати участь безпосередні командири, почесна варта – для старшин півсотня, а для стрільців – чота із зброєю для здійснення троєкратного залпу в момент поховання. Наказ вимагав про загибель і місце поховання надсилати повідомлення родинам. Дані про них заносити також у місцеві церковні книги, які надійно зберігалися тривалий час. В армії було впроваджено день 7 червня як поминальний день пам’яті всіх полеглих вояків держави, наказано влаштовувати у цей день панахиди на військових цвинтарях та інші масові заходи.

Після переходу в липні 1919 р. ГА за Збруч і об’єднання з Дієвою армією УНР попередня структура військового духівництва збереглася.

Інакшою була історія становлення українського військового духовенства на Наддніпрянщині. Але й там було забезпечено духовну опіку греко-католиків.

Наказом по війську УНР від 15 січня 1919 р. на облік до Головної управи військового духовенства було взято 30 військових священиків, які прирівнювалися до рангу “підполковника” і отримували відповідну платню. Були в армії і греко-католицькі капелани – о. Василь Кузьма (1891-1963), а в Осадному Корпусі Січових Стрільців – о. С. Гребенюк (спільно з православним протоієреєм О.Маричевим).

Чи не найбільш яскраво проявилася відданість польового духовенства ГА Церкві і народу у трагічні часи масової епідемії тифу, яка восени 1919 – взимку 1920 рр. переполовинила особовий склад армії й завдала їй втрат, які у багато разів перевищували бойові. У листопаді 1919 р. близько 15 тисяч стрільців і старшин армії були охоплені епідемією. За цих умов, Преподобництва ДСВС і НКГА скерували майже всіх капеланів, а також галицьких парохів із резерву на працю у військові шпиталі. У грудні 1919 р. заразився й помер Преподобник о. М.Їжак. Преподобництво НКГА очолив о. В.Лаба.

Командування 12-ї радянської армії, до складу якої на початку лютого 1920 р., увійшла тепер уже Червона УГА (ЧУГА), особливо її політичний провід на чолі з В.Затонським намагалися негайно ліквідувати інститут польових духовників. У зв’язку з реорганізацією ЧУГА були розпущені насамперед Преподобництва ДСВС і НКГА, а також референтури корпусів. У цій ситуації польові духовники цих структур залишилися без посад. Але з війська ніхто не пішов. Духовники корпусної та армійської ланки перемістилися у бригади й полки. Зокрема, о. І.Лебедович став духовником 5-ї Сокальської бригади, а невдовзі – Окремого кінного полку полковника М.Аркаса. Тоді ж духовник 3-го корпусу о. М.Юзьвяк перейшов до 8-ї Самбірської бригади. Враховуючи суцільну релігійність особового складу Галицької армії та у прагненні втримати на нею потужний вплив, нове командування на чолі з В.Порайком змушене було діяти у сфері релігійної політики обережно. Його наказом від 3 березня 1920 р. в ЧУГА були скасовані військові звання, національні відзнаки: жовтоблакитний прапор, тризуб на кашкетах та інше. Щодо капеланів – наказано перевести їх на посади вчителів. Майже всі капелани залишалися на місці під найменуваннями “учителя моралі”, або у якості вчителів для неграмотних вояків. Але вже 20 квітня 1920 р. наказом командувача ЧУГА інститут польових духовників було ліквідовано остаточно. Усіх капеланів наказано було вилучити зі складу частин армії й скерувати до штабу в Київ. Ці заходи викликали вибух обурення з боку особового складу і стали одною з важливих причин антибільшовицького виступу галицьких бригад на фронті 24 квітня. Кинуті проти галичан більшовицькі війська витиснули їх за лінію польського фронту, де вони були полонені польськими військами. Серед них була й невелика кількість польових духовників. Інші залишились на території, зайнятій більшовиками.

Капелани армії розділили драматичну долю її старшин і стрільців у період українських визвольних змагань. 29 з них загинули на Великій Україні. Пережили польський полон у концтаборі Ялівець отці О.Гайдукевич, Д.Лебедович, І.Лучинський, В.Пелех, Т.Чайківський, М.Юзьвяк. У період реорганізації ЧУГА та польсько-більшовицької війни 1920 р. чимало капеланів втекли до Галичини і продовжували душпастирство у своїх парафіях. Серед них були отці А.Бандера, О.Баранський, І.Брикович, Є.Гаврилюк, М.Каровець, О.Ковч, В.Лаба, Д.Панасович, Г.Рибчак та інші. До Армії УНР приєднався о. В.Кузьма і М.Кривуцький (останній того ж року з групою галицьких вояків пробився до Чехословаччини, де став капеланом у таборах інтернованої бригади УГА). У чеських таборах інтернованої УГА діяли церкви, державно-релігійні братства і товариства.

Польове духовенство Галицької армії відіграло помітну роль у підтримці високого морально-бойового духу особового складу та вихованні його в дусі патріотизму й високої дисципліни. Цьому сприяли визначні особисті якості капеланів, висока освіченість, національна свідомість і самопожертва у ході кровопролитних битв.

Знаменно, що серед проголошених блаженними Іваном Павлом ІІ в 2001 році є колишній капелан УГА о. Омелян Ковч (1884-1944), що загинув вже в іншій війні у фашистському концтаборі “Майданек” біля Любліна.

Руслан Коханчук,

спеціально для сайту www.kapelanstvo.org.ua