Духовна опіка воїнів греко-католиків у ХІХ – на початку ХХ століття

Про задоволення духовних потреб греко-католиків можемо говорити з часу появи масових армій та необхідності враховувати духовний чинник для війська. Після Андрусівського (1667) та “Вічного миру” (1686) між Польщею та Московською державою українці були поділені і опинилися не лише в різних державах, але й, подекуди, по різні боки фронту в часи війни. Різна внутрішня політика держав, різні мобілізаційні потреби і можливості… а відтак – і різне ставлення до релігійних питань.

В Московії, а в подальшому – в Російській імперії, лише православ’ю надавалися привілеї. Хоча у війську були католики і греко-католики, мусульмани та євреї, протестанти (кальвіністи і лютерани) та язичники. Для їхніх потреб запрошувалися їхні духовні пастирі. Проте, це було не завжди.

У 1860-1870-і роки, наприклад, імперське Військове міністерство проявляло все більшої симпатії до мусульман і все меншої – до євреїв, “українських уніатів”, поляків, німців та народів Прибалтики. У 1873 році імамам з нижніх чинів були надані немалі привілеї (серед них – дозвіл носити в армії національний одяг і не голити бороди). У цей же час були введені обмеження для греко-католиків. Оскільки окремого військового духовенства для них не було, то вони зверталися до “спорідненого” духовенства – католицьких ксьондзів. Так от, новими обмеженнями їм заборонялося це робити. Якщо представників греко-католицького кліру не було поруч, вони повинні були звертатися до православних священиків. Подібні накази Держави щодо того “як треба вірити” застосовувалися щодо протестантів: німцям та естонцям заборонили відправляти треби німецькою мовою, зобов’язавши їх робити це російською.

Інакше відбувались процеси задоволення релігійних потреб воїнів-українців в Австро-Угорщині.

Дуалістична (двоєдина) монархія на чолі з австрійським імператором була створена в результаті перетворення Австрійської імперії Габсбургів на основі угоди 1867 р. між пануючими класами Австрії і Угорщини. Розпалася ця імперія в 1918 р.

В Австро-Угорській армії офіційно були дозволені три релігії (християнська, іудейська та іслам) і чотири християнські конфесії (римо-католицька, греко-католицька, православна, протестантська). Для них існував інститут військового капеланства. Керівництво військовим духовенством належало польовому апостольському вікарію, який призначався імператором за згодою з папою. Якщо вікарій мав єпископський сан, то він називався польовим чи військовим єпископом.

Службові обов’язки капелана цісарської армії у мирні часи були наступні. Він об’їжджав свій район з відправою богослужінь у неділі і свята, відправляв урочисті богослужіння в династичні дні, приймав присягу від новобранців, сповідав і причащав військовослужбовців, особливо у Великий піст.

Західноукраїнські землі з кінця ХVІІІ ст. Належали до Австрійської монархії, а з другої половини ХІХ ст. увійшли до складу Австро-Угорщини.

Рік “весни народів” в Австро-угорській імперії дав можливість українському народові розвиватись і змагати до покращення своєї майбутньої долі, задоволення своїх прав. Одним з них було задоволення релігійних потреб українців, що служили в Цісарській армії, чого до цього часу не було.

У травні 1848 р. у Львові виникає перша українська політична організація – “Головна руська рада” на чолі з перемиським єпископом Григорієм бароном Яхимовичем (1847 – 1858). Рада, переважна більшість якої складали греко-католицькі священики, зокрема, найбільш відомі релігійні діячі о. Михайло Куземський та о. Михайло Малиновський, вимагала від Відня утворення української історичної Галичини із залученням до краю північної Буковини та Закарпаття. У ході бурхливого поширення національного руху тут розгортається формування національних військових частин, відновлено герб галицько-волинських князів, прийнято синьо-жовтий прапор як український національний стяг.

Перша посада військових панотців у суто українських збройних формуваннях датується 1848 роком. 14 березня 1848 р. австрійській цісар Фердинанд видає указ про формування територіальних воєнізованих формувань за назвою “Національна Гвардія Австро-Угорщини”, що формувалися як ополчення. Національною гвардією опікувалося місцеве духовенство. 3 серпня 1848 року в м. Стрий було святково освячено першу руську корогву. У Тернополі формування загону національної гвардії фактично очолює священик – о. М.Білинський. Він освячує її прапор і стає душпастирем. У Львові священик І.Яворівський та крилошанин Г.Гинилевич сформували загін гвардійців у 300 осіб, зібрали кошти на його озброєння й організували урочисту Службу Божу у присутності багатьох жителів міста.

У цей же період окрім національної гвардії на західноукраїнських землях створюються військові загони селянської самооборони, до формування яких широко залучались греко-католицькі священики. Вже з січня 1848 р. лише Станіславська округа виставила майже 18 тисяч бійців віком 20–50 років, духовну опіку яких здійснювали священики місцевих церков.

Але після Мадярського повстання (1848-49) Національна гвардія була розпущена.

З метою оборони південних кордонів Галичини від нападів угорських повстанців Кошута, у січні 1849 р. розгорнуто формування так званого “Батальйону руських гірських стрільців”. Вже в березні у формуваннях стрільців нараховувалось 3460 осіб. Опікувався їм професор Львівського університету о. д-р Яків Гаровський (1794-1860), а після його смерті – інший професор цього ж університету о. д-р Онуфрій Криницький (1791-1867).

Коли пізніше, в 1869 році в Австро-Угорщині був уведений загальний військовий обов’язок, для всіх громадян імперії, то у багатьох піхотних полках, полках крайової оборони українці складали від 50 до 80 відсотків особового складу. Церковне керівництво подбало про наявність постійних українських капеланів, що повинні були задовольняти духовні потреби воїнів греко-католиків як у мирний, так і воєнний час.

Було організовано 17 штатних посад військових капеланів для греко-католиків. Називалися вони “фельдкуратами”, носили військову форму з хрестом, але без офіцерських відмінностей. Були вони при цьому в ранзі капітана. Військові декани називались “фельдсуперіорами” і були в ранзі майора. По службових питаннях підкорялися вони, як римо- і вірмено-католики, католицькому воєнно-польовому єпископу, а з питань канонічно-обрядових – своєму місцевому єпископу.

Польовий римо-католицький єпископ був представником Церкви при імперському Міністерстві військових справ. Структура духовної інституції в армійських частинах відповідала адміністративному поділові Церкви взагалі: єпархія – деканати – парафії.

Першим, хто зайнявся організацією греко-католицьких польових духівників в австрійській армії, був перемишльський крилошанин і посол в австрійський Парламент і галицький Сейм о. Григорій Шашкевич (1809-1888). З  1848 по 1865 рік він обійняв посаду радника міністерства освіти й віросповідань Австрії.

Руслан Коханчук,

спеціально для сайту www.kapelanstvo.org.ua