Духовна опіка греко-католиків у міжвоєнний період та в часи Другої світової війни

З поразкою української революції на підрадянській території військове духівництво ліквідується новою владою. Частина українських земель відходить до Польщі. У міжвоєнний період греко-католиками, що залишилися служити в польській армії, спочатку опікується римо-католицьке духовенство. Пізніше призначаються греко-католицькі священики для воїнів-українців, причому це відбувається без відома греко-католицької ієрархії, що послужило приводом для протестів останньої. До середини 1930-х рр. у Польщі формується мережа греко-католицьких військових приходів. Засновуються парафії у Варшаві, Львові, Кракові, Лодзі, Познані, Перемишлі, Ярославлі. Аналогічні процеси відбуваються в чеській і австрійській арміях, де з числа українців призначаються військові священики.

В часі існування на території Закарпаття держави Карпатська Україна, капеланом збройних формувань (ополчення, під назвою “Карпатська Січ”), був о. Степан-Севастіян Сабол (*1809). Але ця держава проіснувала недовгий період (до березня 1939) і впала під наступом мадярських військ – союзника Німеччини.

У руслі німецької зовнішньої політики 1920-30 рр. щодо українства загалом, відбувається формування перед Другою світовою війною з українців військових підрозділів у складі Вермахту. Трагедією нації без держави було те, що сини і дочки українського народу воювали на своїй землі і поза її межами у складі чужоземних армій, страждали і вмирали за неї. У цій битві треба було залишитись українцем і, насамперед, – людиною.

Найкращою ілюстрацією такого становища є спогади о. Івана Гриньоха, капелана Дружин Українських Націоналістів:

“Бій – кулеметний артилерійський, рукопашний, око в око тривав до заходу сонця. Не було в ньому ні переможців, ні переможених… і я знайшовся в цьому пеклі, я чув тільки крики і зойки поранених, прокльони німецьких вояків. Кинувши рушницю, яку мені вручили на початку бою, ранком я бігав поміж пораненими і вмираючими. Прибіг до німецького тяжко пораненого підстаршини, щоб йому сказати – ось я, священик. А він кричав з розпуки до свого товариша німця: “Хочу жити!” розпачлива боротьба за життя, страх перед неминучою смертю! Прибігаю до іншого пораненого: червоноармієць, його живіт розбитий стрільном (снарядом), калюжа крови коло нього. Схиляюся до його голови і мовлю: “Товариш, при тобі батюшка”. Його очі засвітились, немов ожив, а устами шепче – “батюшка” … Стискаю його долоні спільно, я голосніше, а він шепчучи, “Богородице діво”.

Було там  серед поранених і погиблих багато українських вояків з Буковини, яких Сталін змобілізував і кинув у першу фронтову лінію. Я не питався, православний чи католик, я тільки шептав до кожного: хто я – батюшка. Священик! Я молився з кожним в годині його смерти. В таких хвилинах обидва ми були християнами-страдниками. Він умираючий, – страждав фізично, я – польовий духовник – страждав душевно!

Розкрилися тоді переді мною нові світи людського “я”. В людини західного світу міцне “Хочу жити!” В людині східного культурного і релігійного кола – оте тихе сприймання, що висловлюється в радісному “Батюшка” – отець духовний!

І хоч у цьому пеклі не було нікого з моєї української частини, кому б я мусів насамперед послужити як польовий духовник, я відчув полегшу, що міг послужити всім, не дивлячись на їхні мундири. В мундирах знаходилися людські душі!”

Незабаром після того, як новий режим виявив себе як “диявольський” (як про це писав Папі Пію ХІІ Митрополит Андрей Шептицький), на західно-українських землях набирає розмах рух опору, що організовується в Українську Повстанську Армію (УПА) представлену радянською пропагандою як результат німецької діяльності. Причиною цієї оцінки було те, що український рух опору формувався не на комуністичній а на націоналістичній ідеології.

В основоположному документі УПА “За що бореться УПА та УГВР” ми не побачимо навіть і натяку про Бога. Немає згадки про Бога і в Присязі вояка УПА. В організаційній структурі капеланство також не було передбачено. Проте священники, були присутні на посадах виховників.

На початку свого існування (1943-44) свого капелана мали курені й окремі підрозділи УПА. Відомі імена священиків, які як капелани постійно знаходилися в складі старшинських шкіл, окремих сотень, у повстанських шпиталях: о. д-р Василь Лаба – капелан куреня “Леви”; о. Василь Шевчук (псевдонім “Кадило” або “Пластун”) (1903-1948) – капелан перемишльського куреня командира “Байди”; о. Андрій Радьо (псевдонім “Яворенко”) (1909-1947) – капелан лемківського куреня; о. Микитюк (†1944) – капелан Тактичного Відтинку УПА “Чорний ліс” на Івано-Франківщині; о. Роман-Рафаїл Хомин (псевдонім “Кис”) (1907-1944) – капелан офіцерської школи УПА “Олені”; о. д-р Адам Слюсарчик (псевдонім “Книга” або “Роман”) (1912-1947) – капелан відділу УПА на Лемківщині; о. Лев (†1943) – капелан куреня командира “Голобенка” Військової Округи “Тури”; о. “Орлик” (†1944) – капелан Військової Округи “Заграва”; о. Іларіон (†1944) – капелан Військової Округи “Богун” та інші.

Згодом перейшли на змішаний принцип забезпечення духовної опіки воїнів, а після – узагалі на територіальний принцип, коли місцеве духовенство (греко-католицьке і православне) здійснювало душпастирську опіку. Серед учасників опору були не тільки представники цих двох конфесій. Відомі одиничні випадки участі протестантів, наприклад – двох пастирів Української Реформованої Церкви у рядах УПА: Филимона Семенюка і Петра Мельничука.

Задля подолання стереотипів минулого, ми не повинні боятись казати про спадкоємність у розвитку українських формувань чи то в періоди нашої історії, коли українська нація мала державність, чи то в періоди бездержавності. Ця теза стосується і військового духовенства.

Звичайно, український історичний досвід не може бути безумовно прийнятий в сучасних умовах, проте він визначає найбільш притаманні риси військово-церковного співробітництва, які закарбовані у ментальності та психології нашої нації, яка довгий період була розірвана між різними імперіями та зазнала різнорідних впливів. Українські священики були й у складі польських збройних формувань, в українському козацтві, арміях Російської, Австро-Угорської імперії, збройних формуваннях національно-визвольних змагань. І той, і інший досвід забезпечення духовних потреб воїнів є українським досвідом. І представники різних церков повинні “переступити через себе” з метою сприйняття іншого – такої ж людини – віруючого Українця. Головне не зупинятись і замикатись лише на історичному досвіді своєї конфесії. Віруючий воїн не може бути недостойною людиною та поганим захисником Батьківщини. Українські вояки в усі часи були цвітом нації. Військовий – це перша професія з якої розпочалася держава Україна. І військове духовенство у цих зусиллях формування воїнів має і свою частку.

Руслан Коханчук,

спеціально для сайту www.kapelanstvo.org.ua