Існує такий особливий день – «колись»…

На Личаківському кладовищі Львова учора під вечір було тихо і дуже спокійно: будень; люди заклопотано носилися вулицями міста, вирішуючи якісь важливі справи; поскрипували трамваї; старою бруківкою торохкотіли маршрутки… Я завітав поспілкуватись із хлопцями.

Щоразу, коли буваю в рідному місті, заходжу провідати друзів. На ділянці кладовища, де захоронено бійців АТО, не було нікого, окрім нас із вітром. Ми тихенько прошмигнули бічним входом. Я помолився і присів на сірі гранітні сходи навпроти могил, що по-військовому вишикувалися рядами і дивилися на мене молодими обличчями кольорових фотопортретів. Майже всі усміхнені… Холодний вітер вимахував жовто-блакитними знаменами та стрічками на похоронних вінках. Подекуди мерехтіли свічки. Було спокійно і якось дуже затишно, майже як удома.

Декого із них знав особисто, з іншими ніколи до цього не спілкувався, проте всіх нас щось об’єднувало: не так давно усі ми разом були десь там, на сході… сьогодні ж я сидів на мармурі, а вони дивилися на мене усміхненими фото-обличчями… Нездоланна відстань боліла: не простягнеш і не потиснеш руки, не перекинешся жартом з тими, кого знав особисто, не познайомишся з тими, з ким тут зустрівся вперше. У мене вже назбиралось чимало особистих фотографій з усміхненими обличчями військових друзів, з яких лише одна пара з усіх там зафіксованих очей може сьогодні вдивлятися в усі інші… Поглядом поволі пересувався поміж могилами: Кірюха, Влад, Макс…

У хронології існує такий особливий день – «колись». І він обов’язково настає. Людське життя розпочинається і завершується «колись». І все, що в житті людини трапляється, трапляється того ж самого дня. Знаю, якогось «колись» я з ними таки зустрінусь. Розпитаю, чи не сумували за ароматами львівської кави та воркотінням сивих голубів; чи не хотілось їм знову пройтися львівськими вуличками, по яких іще недавно наздоганяли своє майбутнє; заглянути в очі рідних і коханих, для яких вони були єдиними і найкращими на всьому світі… «Колись» закінчиться й ця війна – обов’язково закінчиться: усім війнам властиво закінчуватися! А от відстань поміж нами завжди болітиме, аж доки не настане наше «колись»…

Посидів. Поспілкувалися. Сонце хилилося до обрію. Робочий день уже наближався до свого завершення і люди заклопотано носилися вулицями міста, прямуючи до своїх домівок; поскрипували трамваї; старою бруківкою торохкотіли маршрутки… Попрощався з хлопцями, і ми з вітром попрямували до виходу… Віддаляючись, відчував, як спину мені пропалювали молоді й усміхнені погляди з кольорових фотопортретів… Такі близькі, такі рідні… найкращі у світі захисники найкращої у світі Вітчизни…

о. Андрій Зелінський, ТІ,

військовий капелан