Фрагменти з книги о. Андрія Зелінського “На ріках вавилонських… кілька думок про повернення”

Вступне слово

Життя людини – невпинний рух. Так задумано Творцем. Людське серце, зіткане Його безумовною та безмежною любов’ю до свого творіння, невтомно б’ється в Його напрямку. Жага любові – навіть неусвідомлена, неосмислена, невербалізована – із глибин людського єства скеровує нас в обійми небесного Отця. Адже що б людина не робила упродовж своєї земної мандрівки, до яких би висот не стриміла, про які б надзвичайні досягнення не мріяла, насправді, шукає одного – бути любленою та любити. У найглибшому розумінні слова «любов». Бо ж йдеться, зрештою, не про саме слово, а про істину, про дійсність нашого з вами буття у світі. Ми сотворені на образ самої Любові, джерела буття, з якої постав світ і ми у ньому. Вона ініціює рух, дає поштовх, підтримує та спонукає, стає для нас світлом і силою, остаточною метою, кінцевою зупинкою нашої мандрівки. Зранені злом у самому серці людського єства, ми невгамовно носимося лабіринтами нашої уяви, продукуючи все нові світи, нові ілюзії, нові самотності. Гріх спустошує, випалює, узалежнює та усамітнює.

  Коли сходимо з дороги, обираємо інші життєві пріоритети, потрапляємо у полон внутрішніх невпорядкованих схильностей – опиняємось на чужині, у землі вигнання, над ріками вавилонськими. Втрачаємо свободу й стаємо рабами. Самотні, бо забуваємо, що люблені. Аби ми не заблукали у пустелі, не зійшли з дистанції, не загубилися у незліченній кількості привабливих можливостей, Господь Сам приходить у нетрі нашого існування, щоб навчити нас як любити по-справжньому. У Втіленні Любов стає історією – часом, миттю – нашого визволення. У Вифлеємі та на Голгофі, Ісус запрошує людину до повернення в люблячі обійми небесного Отця. Він Сам притримує відчиненими для нас брами нового Єрусалиму.

Ці короткі роздуми – спроба пригадати кожному звідки ми родом, допомогти не завмерти у смертельному безрусі, не зупинитися від болю зневіри та безнадії. Адже ми у цьому світі не даремно, не просто так. Ми не безхатченки на вулицях історії. Господь покликав нас до життя. Наші імена виписані на Його долонях. Ми родом із Його любові: там наша Батьківщина, там на нас завжди чекають.
Нам є куди повертатися!

На ріках вавилонських, там ми сиділи й ридали, коли згадували про Сіон.
На вербах серед нього повісили ми наші гусла.
Бо там пісень від нас жадали ті, що в неволю нас забрали, просили радості в нас ті, що мук нам завдавали: «Співайте нам пісень сіонських!»
Як нам пісень Господніх на чужій землі співати?
Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забуде за мене правиця моя!
Нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю, коли Єрусалим я не поставлю понад найвищу свою радість!
Згадай, о Господи, день Єрусалиму синам едомським, що кричали: «Руйнуйте, руйнуйте його аж до підвалин!»
О дочко вавилонська, руїннице! Щасливий, хто відплатить тобі за те, що ти зробила.
Щасливий, хто, вхопивши, розіб’є об скелю й твоїх немовлят…
Псалом 137

Про Сіон…
Тут усе розпочинається і звершується. Маленький світ маленької людини – вимір дотику вічності до стривоженого безладу людського буття. Саме тут відбувається найважливіше. Тут – простір, де любов здатна творити дива; тут – місце, яке вподобав сам Господь і вибрав для того, аби замешкати поміж людьми, аби стати невід’ємною частиною кожної людської історії. Адже кожен із нас родом із дуже маленького світу…

У маленькому світі маленької людини усе дуже просто і, водночас, незбагненно змістовно. Цей світ дуже реальний. Це – ціла галактика, вільна від карколомних абстрактних запаморечень. Тут усе дуже маленьке, тендітне і крихке. Тут кожен відчуває себе любленим. Маленький світ маленької людини зітканий із найсуттєвішого: із затишку рідної домівки, зі святкових містерій та затяжних дитячих буднів, із містичних образів улюблених казок, із відважних юнацьких мрій і поривань, із кількох гітарних акордів і вивчених на пам’ять мудрих слів улюбленої книги, зі спогадів першого кохання та з болючого відчуття неповоротної втрати когось дуже рідного й дуже дорогого, з ніжного аромату ранкової кави та з відвертих дотиків літніх світанків, із поглядів та усмішок, із відчайдушних сліз самотності та строкатих барв дружньої присутності, з мережива відфільтрованих упродовж часу та осілих на дні свідомості змістів і смаків. Це – заповідник автентичності. Тут немає нічого зайвого. Тут мешкає сам Бог.

Коли Господь захотів подарувати спасіння маленькій людині, Він не знищив її маленького світу, не розчавив його безжалісною потугою захмарних аргументів та обсесивною жагою метафізичної досконалості. Творець злився з ним в естетиці божественного смирення. Він увійшов у нього, аби обійняти його зсередини і в своїх обіймах його переобразити. У спасінні Бог не знищує людського, навіть коли зраненого гріхом і такого обмеженого, але наповнює його невимовною красою божества. У спасінні Бог любить. І своєю любов’ю, своїм невичерпним милосердям зціляє цілий світ маленької людини.

На глобальній сцені людської взаємодії, на світовому ринку особистого потенціалу людина з жорстоким ентузіазмом приміряє усі можливі над-, супер-, мега-колорити, щоб повірити у власну ефективність і самодостатність. Сценічні метаморфози не змінюють сценарію спектаклю: в одвічному вальсі буття невпинно кружляють прекрасні маленькі світи маленьких людей. Людина завжди залишатиметься людиною – істотою з нестримним бажанням любити і бути любленою; безмежно нещасною, коли це глибоке бажання залишається нереалізованим; жорстоко самотньою, загубленою – коли забуває, звідкіль вона родом.
Маленький світ маленької людини – той самий, зітканий із найпростішого та найсуттєвішого, у якому людина почувається просто людиною, вільною від будь-яких культурних тенденцій, ідеологічних нашарувань і спотворень – земля, з якої всі ми родом, і єдиний простір, де відчуваємо себе любленими та здатними любити, де можливе зцілення, спасіння… не лише індивіда, а й цілого людства, якщо бажаєте – епохи та епох. Звідтіля лунає пісня нашого дитинства, там нам сняться солодкі сни про нові світанки та про далекі обрії, там наш мир і наша радість, туди, на наш Сіон, в обійми самої Любові, ми невтомно шукаємо доріг вороття…

«На ріках вавилонських,

там ми сиділи й ридали,

коли згадували про Сіон…»

Пс. 137, 1

Олекса

Двері зачинилися і автобус рушив з місця. На зупинці вийшов він один. І нікого більше там не було. Ані душі під весняним вечірнім небом. Сніг уже зійшов і під ногами струмки води у пухкому чорноземі торували собі шлях до світового океану. Плекав надію, що тепер зможе розпочати якийсь новий етап у своєму житті, новий ривок. А довкола був вечір і віяло свіжим й навіть все ще прохолодним вітерцем. І поруч зовсім нікого. Дивився услід автобусу, що неквапно сільською дорогою прямував у вечірню далечінь, минав у весняні сутінки. До села хлопцеві тепер залишалось два-три кілометри полем. Молодий іще, але на милицях не так уже й легко. Нова дистанція, нове випробування. А от до випробувань Олекса упродовж минулого року звик… Тепер йому лише хотілось справжньої весни. І життя – теж хотілось. Такого, як колись, до війни…

Зрушити з місця інколи – найважливіший відрізок шляху, найсерйозніший виклик, що потребує найпотужніших зусиль. Не завмерти. Не атрофуватись. Не дозволити цілій системі особистого буття вийти з ладу. Життя повинне тривати! В першу чергу в людському серці, в духовних глибинах особистості, а звідтіля струменіти у простір міжособистісних взаємин і наповнювати життєдайною силою цілий суспільний організм. І для того, аби не завмерло, слід – попри все! – рухатися. Адже рух – це життя! А у безмежних обширах всесвіту завжди достатньо світлих обріїв, аби віднайти свій. Найдовша ж подорож – до глибин власного серця.

Олекса повертався, аби зрозуміти іще чимало. Впродовж кількох останніх місяців життя виявилося йому таким складним, таким незбагненним! В обстрілюваних ворожою артилерією окопах усе видавалося хлопцеві значно простішим. Чітка спільна мета формувала зрозумілі завдання. Найважливішим із них було вижити: аби перемогти, аби повернутися! Воля до перемоги надихала й додавала сили. Світ легко позбувся усіх зайвих декорацій і розшарувався на чорне й біле, на ворогів і на своїх. У таких координатах годі заблукати. Світ більше не обмежував ні простором ні часом. Кожен, кому хоча б раз у житті довелось промчати на бойовій машині крізь вітер і кулі, крізь ніч і вогонь, крізь громовий гуркіт від розривів артелерійських снарядів, вижити, коли стріляють по тобі, спати з дощем і мишами у спальнику та прокидатися в болото по коліна, дуже тісно тепер почувався у затишку людської цивілізації. Як ріка навесні, вийшов із русла людських можливостей, засмакував над-людського і залишився десь там над людським. А тепер так важко знову повернутися у зграю…

Пересуваючись полем і опираючись на милицю, трішки хвилювався. Інколи навіть чітко чув, як десь на глибших рівнях його свідомості звучало запитання, що породжувало відчуття неспокою й лякало: «А хіба ж можна повернутися?..» Олекса любив літні вечори у рідному селі, коли з Володьою – таким зовсім рідним із дитячих років другом і сусідом – вибиралися на танці, а потім іще годинами теревенили під клубом із сільськими дівчатами; любив запах свіжоскошеного сіна; любив їздити на футбольні чемпіонати до району; і свіже тепле молоко зранку теж любив – просто любив жити! Ніколи навіть не запитуючи себе «навіщо?» Хіба ж можна повернутися у той світ-до-війни? У ті безтурботні літні вечори та на запашні сінокоси? Де шукати стежин вороття?.. «Адже й світанки тепер виглядатимуть по-іншому, й аромат у сіна буде не таким,» – думалося хлопцеві. Навіть, коли пролунає останній постріл і упаде остання куля, коли хтось десь поставить свій підпис на якомусь аркуші паперу і це означатиме, що війна таки закінчилася. Хіба ж комусь під силу повернути його Володю, якому уламком від снаряду одірвало голову десь під Кутейниковим, коли проривалися з оточення? Хіба ж можливо знайти у масштабі всесвіту той куточок, де його світлі юнацькі очі не сверлитимуть сумління. І, зрештою, як тепер ходити селом, коли його не стало, а ти таки повернувся? І в очі його матері як дивитися? Ти ж повернувся!..

Олексу мучило, бо навіть не встиг як слід попрощатися з другом: пошматоване й обезголовлене тіло побратима склали до медички й похапцем з іншими окровавленими тілами вивезли з поля бою. У нього на очах. Йому ж самому з усіх сил намагалися зупинити сильну кровотечу з відірваної нижньої кінцівки. Дякувати Богу, зуміли! На похороні не був: лежав у військовому шпиталі обмотаний кілометрами різних пластикових трубок. Вирішив уже давно: як тільки-но добреде до рідного села, спершу попрямує на кладовище до Володі, а тоді вже й на могилу матері…

Сутеніло. Не поспішав. У хаті й так ніхто на нього не чекав. Відчував себе спокійним, але непевним. Добре розумів, що світ безтурботний для нього особисто минув назавжди. Але можливість жити і шукати відповіді на питання залишалась. Мав кілька планів на найближчий час. Обов’язково спробує налагодити стосунки з Дариною. Телефонувала, коли був на фронті, цікавилася. Та й тепер кілька разів відвідувала у шпиталі. Сподівався. А от мріяти йому все ще було важко. Знав лише, що його світ-до-війни минув безповоротно, а його майбутнє – в нього в руках. Із Божою допомогою, вірив, він зліпить з усіх існуючих у нього можливостей щось справді прекрасне. І жити Олексі тепер теж дуже хотілося. Аби недаремною була загибель його Володі та стількох побратимів. Аби життя тривало…

Джерело: svichado.com