"Українці ще бояться вставати з колін, але й цей страх минає", – капелан УГКЦ о. Іван Ісайович
Війна не з розповідей, а словами очевидців. Буквально щотижня зі сходу України, де зараз триває АТО, повертаються військові, волонтери. Розказують про те, що побачили, як живеться нашим захисникам, чого вони потребують. І намагаються в міру своїх сил допомагати.
Так само буквально днями повернувся з передової – а саме з Дебальцева, – ще один наш краянин, військовий капелан отець Іван Ісайович. Наступного ж дня привіз листи до ЗОШ №15, школярі якої пишуть нашим військовим на схід, а відтак спілкувався з «Закарпаткою».
На передовій мало священиків, їх у першу чергу «знімають» снайпери
– Отче Іване, розкажіть, де були й як там?
– Буквально зараз повернувся безпосередньо з Дебальцева, був і в Попасній, Артемівську – на межі Луганщини та Донеччини. Працював як капелан, допомагав військовим своїми порадами. Брав участь не лише в молитовних обрядах, а й виконував усе те, що залежало від військового капелана. Це й робота на передовій, і забезпечення всім необхідним солдат, доставка вантажів, але найголовніше – надавав моральну та духовну підтримку. Що бачив? Усе ж таки це війна, хай і пов¬ною мірою не визнана, але це чітка агресія Росії, це частина чортівні… Якщо брати з євангельського, то люди-дияволи – це ті, які радо вбивають, ґвалтують, постійно перебувають у наркотичному чи алкогольному сп’янінні. І я все це бачив на протилежній від нашої стороні. Проти української армії воюють найманці-чеченці, на жаль, багато серед них і донеччан та луганчан. Причому останні беруть зброю до рук не заради ідеї, а за гроші, наркотики: це особливо видно, коли спілкувався з полоненими. Певна річ, на територіях, підконтрольних ДНР та ЛНР, є люди, які просять, щоб наша армія їх захищала, є й такі, що клянуть владу. Словом, я бачив пекло, що його людина-диявол створила…
– Чому вирішили піти в АТО?
– Я підтримував усі події в Україні від початку Майдану. Коли оголосили мобілізацію, теж отримав повістку. Коли дізналися що священик – тему закрили. Але я прийняв для себе рішення, що все одно готовий їхати в АТО, бо знаю про проблему відсутності там капеланів, психологів. І саме в той час військова служба правопорядку звернулася до владики з проханням дозволити священикам їхати на схід. Отак я з благословенням і вирушив. Одразу потрапив у Маріуполь, це була 72-га бригада, потім у Дебальцево.
– Чи багато військових капеланів зараз на сході?
– Дуже гарно організована ця робота в УГКЦ: коли звертаються військові й просять надати священиків, владика одразу дає благословення. Про інших не скажу. Але загалом відзначу, що не так і багато військових капеланів нині працює в АТО, особливо на передовій. Це нелегко. Там, на сході, всі ми на війні: коли ти на передовій, маєш бути рівний усім. Приміром, офіцери, виходячи на лінію, знімають погони, і священик так само не має вирізнятися – хіба що відповідним написом на каму¬фляжній куртці. Я трохи змінив це правило: дообіду ходив у підряснику й бронежилеті, а відтак переодягався й виконував усі інші завдання. Це трохи дивно виглядало, але я бачив, що солдати добре це сприймають. Хоча це, певна річ, було вкрай небезпечно, бо ворожі снайпери в першу чергу цілять у офіцерів, якщо їх можуть вирізнити, та в капеланів.
– Чому? Щоб підірвати моральний дух?
– Так, щоб підірвати моральний дух солдатів, і не тільки. Бо зверталися до мене часто й офіцери. Вони відчувають свою відповідальність за всіх, як батьки, їм теж потрібна порада й підтримка.
Українці ще бояться вставати з колін, але й цей страх минає
– Якщо не помиляюся, ви як священик не маєте права брати зброю до рук. Доводилося все ж таки переступати це правило?
– Так, маєте рацію, я підписував лист, у якому вказував, що не братиму зброю до рук. І зазвичай ми зранку розкладали намет і проводили службу, а потім, фактично, я здебільшого надавав допомогу як психолог. Але без зброї там не можна, мусимо розуміти, що це передова. Ти можеш бути журналістом, медиком чи капеланом, але зобов’язаний мати на передовій при собі табельну зброю й акредитацію, інакше жоден військовий начальник не візьме на себе відповідальність щодо твого самозахисту. Тож куди б ми не їхали – відправляти службу чи доставляти гуманітарні вантажі – брали з собою ПМ. Я теж мусив мати зброю, але, на щастя, не довелося її застосовувати.
– Ви кажете, що надавати психологічну допомогу солдатам. Маєте відповідну освіту?
– Я не маю спеціальної освіти в галузі психології, але проходив предмет в університеті Стефаника, в духовній семінарії. Але священик – хоче цього чи ні – мусить знати психологію. Та й загалом, ми вивчаємо богослов’я як науку, а її основою є спілкування, отже, та ж психологія взаємин. Попри це, при розмовах багато чого черпав із Біблії.
– З чим до вас приходили військовослужбовці?
– Іде війна, і кожен солдат, офіцер добре це усвідомлює. Основне, з чим приходили, – нерозуміння того, що відбувається за їхніми спинами, в самій державі. Бо ж частина військових кажуть: ми воюємо за державу, за народ, і я готовий далі виконувати ці завдання. А ось за політиків… Часто мені закидували – ось перемир’я оголошене, а нас по 10 – 20 разів на день обстрілюють. Ми ж лише через 10 – 15 хвилин можемо відповісти, і то якщо… Оце «якщо» завжди викликає багато сумнівів, яких не мало би бути на війні. З іншого боку, я бачив, що багато хто розуміє це перемир’я, бо краще поганий мир, ніж хороша війна. Особливо в нашому випадку, коли армію десятиліттями знищували, розкрадали, і ті, хто це робив, досі керують. Треба визнати: наша армія на дуже низькому рівні. Не про професійність ідеться, бо хлопці сильні, і вміють користуватися розумом. Але нашого озброєння замало, щоб протистояти іншій державі, яка відкрито бреше, обманює, називає тебе братом, а збоку підносить не лише ножа, а й щось гірше. Тому коли з солдатами та офіцерами спілкувався на цю тему – вони теж відверто не розуміють багато чого, але вдячні народу за те, що перемагає здоровий глузд і формується здорове суспільство. Так, багато хто не вірить, що ця брехня зникне, занадто глибоко вона вкоренилася.
– У мене брат під Мелітополем, він теж багато чого розказує, але найбільше йому болить, що частина офіцерів – проросійські…
– Бачите, ми самі себе роками недооцінювали, нам це нав’язували, в підсумку ми не мали гідності називати себе не лише українцями, а й просто людьми. Ми більшість часу вели споживацьке існування, успадковане від Радянського Сою¬зу: заробив, з’їв, чекаємо далі зарплату. Щоб якось піднятися, висловити свою точку зору – цього не можна було. І так по всіх напрямах. У тому числі в армії. Наших офіцерів десятиліттями принижували, знівельовували їхню роль. Коли в сусідніх країнах офіцер мав належний рівень життя, то в нас – виживав. Але в той же час бачив, що десь може бути краще, і прагнули цього, бо в кожного є родина, діти – це можна зрозуміти. Але я би не сказав, що зараз бачив масову заздрість росіянам (винятки є завжди). Навіть навпаки, був шокований тим, що багато офіцерів говорять так: нам потрібне належне забезпечення, але насамперед необхідна цілісна держава, тому спочатку ми переможемо, зробимо все, щоб війна не дійшла до домівок інших, а вже потім візьмемося за політиків та всі інші питання. Я сказав би, що зараз – саме зараз! – офіцери в Україні народжуються, формуються, а армія вичищається.
– Отче, той патріотизм народжується на війні, але чи є він і серед мирного населення? Бо ж тут він не менш важливий!
– Я багато розмовляв із мирним населенням там, на сході. У людей нині проходить переосмислення цінностей: їм постійно говорили, що схід годує всю державу, що захід живе гірше, а зараз під час спілкування з військовими, волонтерами, медиками вони починають усвідомлювати, що їх десятиліттями обманювали. У процесі цього й народжується патріотизм, бажання жити краще. Але, на превеликий жаль, цього мало. Загалом наше усвідомлення нації ще трохи спить. Чому? Це пострадянський синд¬ром – ти ніхто і звуть тебе ніяк. Це хвороба мозку, але пов’язана вона не з раком чи кисневою недостатністю, а з ментальністю. Вибачте, наведу такий приклад: коли людина може спокійно продати диплом, а інша – купити й піти працювати медиком, то це абсурд! Це приниження людини. Не тоді треба виправляти, коли вже біда, а на початку – коли з’являється бажання створити ланцюжок проблеми. І так само в нас зараз: багато хто каже, мовляв, коли прийде війна під нашу хату, ми візьмемо зброю до рук. Але тоді буде пізно! Коли в сусіда хата горить, добрий господар ніколи не чекатиме, коли вогонь до нього дійде… Тому, на жаль, я бачу, що в людей ще є страх встати з колін. Хоча він і минає, патріотизм народжується у волонтерському русі, в бабусях, які з мізерної пенсії виділяють кошти на війну, в молоді, яка найактивніша наразі.
Для військових листи дітей – більше, ніж обіцянки політиків
– Отче Іване, знаю, що займаєтеся ще й волонтерством…
– Так. На перших порах важко було, бо мало хто допомагав. На мої прохання відгукнулися спершу люди з Італії, з Тернополя, відтак приєдналося й Закарпаття. Ми збирали і речі, і кошти, закуповували все, починаючи від бронежилетів і закінчуючи одягом, берцами, ліками, польовими кухнями. Це все робили волонтери, які ніде нічого не фіксували, просто довіряли. І я довозив усе це до кожного солдата – спершу в 72-гу бригаду, потім 41-шу, першу, 128-му, запорізьким артилеристам. З останніми взагалі історія цікава вийшла: коли прийшов до них, то побачив, що не мають не те, що медикаментів, а й шкарпеток! І ми, закарпатці, все для них зібрали – і одяг, і медикаменти, і цілу тушу свині з Середнього їм доправили. Коли я їм це привіз – чоловіки просто плакали, казали: «Тепер ми бачимо, що є заради чого жити. У нас добрий народ, просто ще боїться»…
– Знаю, що ще везли на передову й листи від дітей…
– Возив. І самі військовослужбовці кажуть, що для них ці листи важать більше, ніж обіцянки політиків, бо дитина зазвичай не бреше. Для солдата, який сам на межі життя й смерті, вкрай важливо бачити цю правду, цей лист, який передає дитяче тепло. І воно зігріває, бо більшість солдатів одружені, пригадують своїх рідних. Діти ж пишуть конкретно: ми за вас молимося, знаємо, що вас завтра може й не бути, але ми боїмося й просимо нас захистити, і водночас віримо, що ви повернетеся додому. Ця щирість дає бажання жити й боротися. І такий солдат усвідомлює себе ангелом-охоронцем. Хай у нього сьогодні немає берців, теплого одягу, рукавиць, хай він розуміє, що влада про нього не дуже думає, але його зігріває те, що його чекають дома і його люблять. Це одне. А з другого боку, військові ставлять ці листи, ці малюночки на лобове скло в автівках, на танках, і навіть поруч із кулеметом. І коли йде бій, то солдат дивиться в приціл, але краєм ока бачить лист і пам’ятає про дитину. І це приносить свідомість солдату. Яку? У випадку, якщо ворог підніме руки, – не мстити, а зуміти пробачити. Такі листи – може, хтось і прийме це з усмішкою – також формують націю.
– Отче Іване, я дуже сподіваюся, що та любов – і дитяча, й наша – і віра врятують нашу державу! Миру нам усім якнайшвидшого, і спасибі за розмову!
Наталія ПЕТЕРВАРІ, “Закарпатська правда“