Інтерв'ю о. Любомира Яворського для газети "Прикордонник України"

Під душпастирською опікою

Завантажити свіжий номер газети “Прикордонник України”

14 жовтня відзначається Покрова Пресвятої Богородиці. Напередодні свята, яке віками залишалося одним із найбільш шанованих серед українського воїнства, спілкуємося з людиною, яка знайшла своє покликання у душпастирській опіці військовослужбовців. Гість газети – заступник керівника Департаменту Патріаршої Курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України отець Любомир Яворський.

Отче Любомире, чому саме Покрова стала святом захисників України?

Українці дуже наближені в своїх молитвах до Богородиці. І коли йшли в бій козаки, січові стрільці чи інші бійці за Україну, вони та їхні родини просили Матір Божу вберегти життя воїнам, укрити їх від кулі, шаблі, стріли та благословити на перемогу. Від цього виник образ Покрови – небесної покровительки, яка покриває, тобто захищає борців за мир, бо церква завжди трактує воєнну службу як служіння миру. Зрозуміло, що покровителька-захисниця Оранта найбільше шанувалася серед військових.

Департамент відповідає за душпастирську опіку силовиків, розкажіть, будь ласка, про цю структуру та її основну діяльність.

Крім департаменту душпастирської опіки силових структур України ми маємо 14 головних військових капеланів у всіх 14 єпархіях. Ця структура постійно розвивається. Так, я прийшов в капеланський департамент 2006 року. Тоді для багатьох священиків це було важко, незрозуміло і у цей напрямок роботи йшли неохоче. Сьогодні ж ми маємо багато молодих семінаристів, священиків, які хочуть іти у військові формування. Зараз у нас є 42 капелани, але бажаючих значно більше. Для тих, хто зголосився, ми розробляємо різні програми, організовуємо курси, конференції, семінари, щоб капелан зрозумів специфіку служби тих людей, з якими доведеться працювати. Також ми проводимо щорічні з’їзди капеланів, під час яких затверджуємо річний план, який кожного разу передбачає різні заходи.

А чим відрізняється підготовка капеланів від решти священиків?

У нашій церкві є 4 семінарії і в кожній з них створено центри військового капеланства. Семінаристи, які на 5-6-му курсі зацікавилися капеланським служінням, допомагають місцевому капелану здійснювати душпастирську опіку. Вони приходять до курсантів чи солдатів, адже у них багато спільного – що ті, що інші виховуються служити. Вони разом грають у футбол чи інші спортивні ігри, переглядають фільми з християнської та культурної тематики. Таким чином семінаристи пізнають специфіку життя військових, правоохоронних колективів, виховуються самі й беруть участь у морально-духовному вихованні людей у одностроях.

В Україні триває останній призов на військову службу, деякі відомства уже перейшли на професійне комплектування, як це враховано в організації душпастирської опіки?

Професійне військо – не є щось нове, весь світ уже перейшов на це і методи душпастирської опіки в таких структурах нам знайомі. Робота з контрактниками і строковиками кардинально відрізняється. Для строковиків необхідно відправити літургію, освятити паску, висповідати… Професійний військовий ці потреби може реалізувати у позаслужбовий час. Наша місія допомогти їх духовному вихованню та моральній підтримці.

А наскільки є така необхідність для контрактників?

Насправді для них така необхідність більша, ніж для військовослужбовців строкової служби, адже і навантаження, і відповідальність у них більша. «Для нас нині капелани більш потрібні, ніж колись, – розповідав мені один генерал-практик з рятувальної служби. – Так, наш працівник іде зі служби, а недавно він мертву людину з вогню витягнув, інших жахіть надивився, стомився, а вдома йому дружина дорікає, що не купив хліба. Хто в такій ситуації розрадить, підтримає?» Тому ми мусимо готувати священиків, щоб вони розуміли ту людину, розуміли що мають їй дати, як підтримати в кожному конкретному випадку.

Тобто душпастир має бути ще й психологом?

Так, і ми вивчаємо відповідні предмети в семінарії. Адже священик входить в душу людини. Ми також сповідаємося, і я знаю, що таке викласти душу, що означає почути добре слово. Після розмови з душпастирем людина може вийти щасливою, а може вийти з розумінням того, що в житті потрібно щось змінювати, тому служба священика тісно поєднується з психологією. Ми навіть маємо практику у внутрішніх військах, коли священик і психолог сидять в одному кабінеті.

Кілька тижнів тому у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект щодо введення інституту капеланства. Чи брав ваш департамент участь у його розробці, та що має принести такий документ?

На жаль, у нас в країні де-юре немає інституту військового капеланства. Це б дозволило тісніше організовувати співпрацю церкви та силових структур. Проте цей інститут діє де-факто. Згадана законодавча ініціатива депутата Мірошниченка – це перший реальний крок до легалізації капеланства на рівні всієї держави. Вона дуже важлива, адже завжди можна буде апелювати до закону.

Ми також брали участь у підготовці цього документа. Він готувався дуже консолідовано, з активною участю всіх конфесій, бажанням вислухати усіх учасників. Водночас ще бачимо багато проблемних питань. На жаль, чиновники з силових структур декларують необхідність такої ініціативи, але доброї волі до її звершення не мають. Якщо бути відвертими, то й церква, я маю на увазі усі конфесії, сьогодні також не цілком готова до запровадження капеланства у повному розумінні цього слова. У нас створено Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, ми провели круглий стіл, низку інших заходів, вивчили іноземний досвід, а далі що?

Ми не створили жодної моделі, яка б однозначно підходила для нашої країни. Якщо, скажімо, голландець-капелан сповідає у рік трьох людей, то у нас лише під час паломництва до Зарваниці може висповідатися 700 військовослужбовців. Тобто зовсім інші підходи та інші духовні потреби.

У силових структурах служать вірні різних релігій і конфесій. Це має бути враховано при організації душпастирської опіки…

Коли ми бажаємо отримати гарний результат, маємо полишити всі свої амбіції. Очевидно, що я як капелан думаю про всіх християн і буду думати про мусульманина і про єврея. Якщо у них не буде свого капелана, я маю подбати, щоб до них ця людина прийшла. Але коли я опікуюся тільки своїми вірними, мене не будуть звинувачувати, що я когось переманюю. Бо це не мета церкви у силових структурах. Ці структури не є пластом для місіонерської роботи. Тут основне завдання – полегшити людині її службу і виховувати цю людину як порядного, морального захисника своєї Батьківщини.

Сьогодні все більше людей спілкується в Інтернеті. Чи використовує церква цей ресурс?

Взагалі церква йде туди, де є люди і спілкується в різний спосіб чи це через ЗМІ, чи через Інтернет. Ми маємо свій сайт, сторінки у соцмережах, і вони досить відвідувані. Скажімо, якщо одну зі сторінок недавно створили, а її постійно відвідують близько двохсот військовослужбовців, я вважаю це непоганим результатом. Правда, для того, щоб краще освоїти цей простір, ми шукаємо блогерів-волонтерів, щоб вони вели свої блоги, які були б цікавими.

Можете навести ще якісь приклади не зовсім звичного формату роботи священнослужителів?

Ми також намагаємося бути там, де цього найменше очікують. Так, мій товариш і колега став байкером. Він дуже вплинув на членів байкерської тусовки, які кажуть: «отче, коли ви з нами, ми спочатку помолимося перед подорожжю, почуємо добре слово та менше думаємо про якісь брутальність-алкоголь, а більше про здорове й моральне життя». Також у Польщі клуб українських байкерів прийняв у свої ряди Блаженнішого Святослава (Главу УГКЦ). Інший приклад: ми з колегами відвідуємо колонії, де організовуємо спортивні змагання з ув’язненими, якісь концерти для них тощо.

Великим суспільним злом в Україні є хабарництво та корупція. Як церква ставиться до таких явищ?

Для церкви корупція – це є гріх, і церква бореться з ним. Ми маємо десять заповідей, де є «Не вкради», тобто не привласнюй те, що тобі не належить. Також не варто забувати про мораль, бо корупція – це коли людина порушує права іншої людини. І християнська церква здавна нетерпима до цього. Про це переконливо сказано у Євангелії від Луки, в якому йдеться про служіння Івана Хрестителя: «Прийшли також митарі христитись і йому мовили: «Учителю, що маємо робити?» А він сказав їм: «Нічого більше понад те, що вам призначено, не робіть». Вояки теж його питали: «А ми що маємо робити?» Він відповів їм: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь своєю плантею» (Лк 3, 10-13). Очевидно, що наше суспільство є корумповане і деякі люди навіть хваляться, що вони відкупилися чи «порішали». І те, що одні все вирішують грошима, найбільше кривдить людей, які тих грошей не мають чи прагнуть жити за законом.

Одне з явищ, з яким борються прикордонники, – незаконна міграція. Мабуть, нашим читачам буде цікаво, як церква ставиться до цього?

Це питання складне. З одного боку, люди шукають кращої долі, з іншого – вони можуть стати порушниками. Позиція церкви однозначна – не можна порушувати закон.

Треба говорити, чому ця міграція відбувається. У світі дуже багато наших заробітчан, і ми надаємо їм духовну опіку за кордоном, але не заохочуємо те, що вони покинули домівки. Потрібно розробляти програми, щоб люди не покидали Батьківщину, виховували дітей, яким без батьків бракує уваги. Очевидно, що панує скрута, біда, є важко, але бажано щось робити вдома, щоб якось покращувати життя. Інша справа, коли людина тікає від війни, від режиму, а в цивілізованому суспільстві виявляється, що треба вирішувати усі питання законно.

Департамент займається питаннями військового паломництва, розкажіть, будь ласка, про це.

Організація паломництва – одна з найбажаніших форм душпастирської опіки. Ми маємо 4 паломництва протягом року: Люрд (Франція) – у травні, Ченстохова (Польща) – у серпні, де наші паломники йдуть 316 км пішки, у вересні – Зарваниця (Тернопільська обл.) та Свята земля.

У паломництвах людина якнайбільше відкриває себе. Наприклад, у Зарваниці нам допомагала військова частина з Бережан. Як розповів офіцер – старший наметового містечка – кілька його контрактників планували звільнятися. Після паломництва вони прийшли з твердим наміром продовжити контракти. «Ми побачили, що наша служба поважна, а люди цінять нас і шанують. Ми побачили, як військові з різних країн об’єднуються в одну християнську родину і наш дух піднісся», – розповіли вони командиру.

Тобто церква сприяє іміджу силовиків у суспільстві?

У кожній літургії ми молимося за все воїнство. Крім того, ми часто ставимо в приклад військових на наших проповідях, бо бачимо, що у них віра чиста, вони поглинають її як суха губка воду. Якщо вони прийняли Бога, то дуже бережно його несуть. І кожен капелан піднімає престиж військовослужбовців, а також престиж служби у їхніх очах. Адже якщо за тебе молиться церква з усім людом, то ти потрібен і твоя місія необхідна.

Дякую за цікаву розмову

Дякую вам, і нехай мир буде усьому війську.

Газета “Прикордонник України”, №38 від 11 жовтня 2013 року